У Ведмежій печері тепер зовсім холодно, думала вона. А тут я нагрілася аж до кінчиків пальців. Хіба не дивно, що для щастя треба так мало! Потім Роня згадала Бірка. Цікаво, що він там робить у Борчиній твердині, чи також нагрівся аж до кінчиків пальців, подумала ще вона, хоч її очі вже зовсім злипалися. Я завтра запитаю його.
У кам'яній залі панувала тиша. Раптом її порушив стривожений Матісів голос:
— Роню!
— Що? — майже крізь сон промурмотіла вона.
— Нічого, я тільки хотів почути, що ти справді тут, — відповів Матіс.
— Певне, що тут, — промурмотіла Роня.
І нарешті заснула.
17
Ліс, що його Роня так любила — і осінній чи зимовий також, — тепер знов став її приятелем, як і був завжди. Останнім часом у Ведмежій печері він здавався їй грізним і ворожим. А тепер вона гасала з Бірком по вкритому памороззю лісі й відчувала тільки радість. Роня пояснила Біркові:
— Коли знаєш, що нагрієшся до кінчиків пальців, як повернешся додому, то можна сидіти в лісі за будь-якої погоди. А не тоді, як повернешся з лісу в печеру і тремтиш у ній з холоду.
І Бірк, який намірявся зимувати у Ведмежій печері, теж був тепер щасливий, що міг грітися біля вогнища вдома, у Борчиній твердині.
Він повинен був жити там, Бірк розумів це, і Роня також. А то у фортеці на Матісовій горі розгорілася б ще більша ворожнеча.
— І ти знаєш, батько з матір'ю страшенно зраділи, коли я прийшов, — сказав він. — Я б ніколи не повірив, що вони так люблять мене.
— Авжеж, ти повинен жити з ними, — мовила Роня. — Але тільки до весни.
Для Матіса теж було краще, що Бірк пішов до своїх батьків.
— Звичайно, те щеня може приходити сюди, коли захоче, — сказав він Ловісі. — Я ж запрошував його взагалі жити в нас. Але та година, коли я не бачитиму його рудої голови, буде для мене відпочинком!
Життя в Матісовій фортеці йшло своєю колією. У кам'яній залі було весело, розбійники співали й танцювали, і гучний Матісів сміх лунав там, Як колись.
Проте успіхи в розбійників були не такі, як колись. Боротьба зі сторожею ставала дедалі запекліша. Матіс переконався, що староста справді заповзявсь на нього. Він пояснив Роні, чому саме.
— Тільки тому, що однієї темної ночі ми визволили Блазнія з тієї гидотної в'язниці, де він сидів. А при цій нагоді ще й двох Борчиних розбійників.
— Плескатий казав мені, що Блазнія мали повісити, — мовила Роня.
— Моїх розбійників не вішають, — відповів Матіс. — А тепер я довів старості, що їх не можна й замикати до в'язниці.
Лисий Пер, що чув ці слова, задумливо похитав головою.
— Тому тепер у лісі й охоронців, як мух. І староста кінець кінцем переможе, Матісе, скільки я маю втовкмачувати це тобі в голову!
І старий знов завів своєї, мовляв, Матіс повинен помиритися з Боркою, поки не пізно. Одна сильна розбійницька ватага, може, й зуміла б водити за ніс старосту та його охоронців, але не дві слабкі, які більшість часу гають на те, щоб підстерігати одна одну і битися за здобич, мов вовки за шмат м'яса.
Такого Матіс не любив слухати. Досить того, що й сам він часом думав про це.
— Ти, старий, так балакаєш, ніби щось тямиш у цьому, — сказав Матіс. — Крихта правди у твоїх словах є. Але хто буде, по-твоєму, ватажком? — Він глузливо засміявся. — Борка, га? Таж я, Матіс, — найспритніший і найдужчий ватажок на всі гори й ліси і думаю і надалі ним залишитись. Я не певен, що той нікчемний Борка розуміє це.
— То ти йому доведи, що ти спритніший і дужчий, — сказав Лисий Пер. — Ти неодмінно виграєш двобій із ним, упертий бугаю!
Це була та хитрість, до якої Лисий Пер додумався, коли сидів самотою вдома. Двобій, що покаже Борці його місце, навчить його розважності. Потім у Матісовій фортеці буде одна ватага, яка спільними зусиллями заманюватиме охоронців на хибні сліди, аж поки їм остогидне гонитва за розбійниками і вони дадуть їм спокій. Хіба це був не мудрий задум?
— Я вважаю, що наймудріше було б кинути розбій, — сказала Роня. — Мені так завжди здавалося.
Лисий Пер усміхнувся до неї беззубим ротом.
— І ти завжди мала слушність, Роню! Ти розумна дівчина. Але я надто старий і не маю сили вдовбати цю думку в Матісову макітру.
Матіс сердито глянув на нього.
— І це кажеш ти, що був таким хвацьким розбійником ще за часів мого батька, та й за моєї пам'яті? Скінчити розбій? Аз чого ж ми, по-твоєму, житимем?
— Ти ніколи не помічав, що є люди, які живуть без грабунку? — запитав його Лисий Пер.
— Помічав, але як вони живуть? — невдоволено сказав Матіс.
— Ну, є різні способи жити без грабунку, — мовив Лисий Пер. — Одного я міг би тебе навчити, якби не знав, що ти є і будеш розбійником, поки тебе не повісять. Але Роні, коли настане пора, я розповім одну таємницю.
— Яку таємницю? — запитав Матіс.
— Ту, що я оце кажу про неї, — відповів Лисий Пер. — Я розповім її Роні, щоб вона не залишилася безпорадна того дня, коли тебе повісять!
— Повісять та й повісять, — сердито сказав Матіс. — Краще б ти мовчав, старе крякало!
Дні минали, а Матіс не хотів послухатись поради Лисого Пера. Та якось рано-вранці, ще Матісові розбійники й не осідлали коней, до Вовчої пастки під'їхав Борка і сказав, що хоче поговорити з Матісом. Він приніс погану звістку. Та оскільки його смертельний ворог недавно так великодушно вирятував двох Борчиних розбійників з в'язниці, він за це хоче попередити Матіса. Нехай сьогодні жоден із його людей не показує й носа в ліс. Бо там тепер знов небезнечно. Борка оце їде з Вовчої ущелини, в ній засіли охоронці. Двох його розбійників спіймано, а третього, коли він намагався втекти, тяжко поранено.
— Ті мерзотники не дають бідолашному розбійникові отримати свій шматок хліба, — гірко сказав Борка.
Матіс насупив брови.
— Треба швидко провчити їх, щоб вони так не розперізувались! Далі нам терпіти не можна.
Аж тепер Матіс похопився, що сказав "нам", і тяжко зітхнув. Він трохи помовчав, міряючи поглядом Борку згори донизу.
— Мабуть, нам треба… об'єднатися, — нарешті вимовив він, хоч сам вжахнувся своїх слів. Отаке бовкнути комусь із Борчиного кодла! Хіба не перевернулися б у могилах його батько, дід і прадід, якби почули це?
Але Борку почуте, видно, підбадьорило.