— Рятуйте! Я полечу до бісової матері, рятуйте!
Але Громило геть знавіснів. Він так біг, ніби хотів луснути з натуги, і Роня кожної миті чекала, що впаде й скрутить собі в'язи.
Та враз за ними погнався Бірк на Скаженому. І цей коник виявився меткішим за Громила, він швидко догнав його, а далі й випередив. Тоді раптом Бірк зупинив його перед самим Громилом, який мчав за ними щодуху. Громилові довелося зненацька стати, і Роня з розгону зсунулась йому майже на і олову. Але вона міцно трималася за гриву і відразу знов сіла на своє місце. Громило стояв ошелешений, йому вже не хотілося бігти. З нього капала піна, він весь тремтів. Та Роня поплескала його, почала хвалити, що він так гарно біг, і це заспокоїло коника.
— Хоч насправді тебе треба було б відшмагати по писку, — сказала вона. — Бо це просто диво, що я й досі жива.
— А ще більше диво, що ми їдемо верхи, — сказав Бірк. — Бачиш, тепер ці поганці обидва нарешті збагнули, як їм треба поводитись і хто кого має слухатись.
Діти неквапом поїхали назад до кобили, взяли молоко й пустили Громила та Скаженого гуляти в лісі. А самі пішли додому, до своєї печери.
— Бірку, ти помітив, що Лія почала давати менше молока?
— Помітив. Мабуть, вона ходить уже з новим лошам, — відповів Бірк. — Скоро й зовсім перестане доїтися.
— Тоді нам знов доведеться пити саму воду, — сказала Роня. — Та й хліб у нас скоро скінчиться.
Борошно, яке Роня взяла з дому, скінчилося. Діти спекли останні коржі на розжарених каменях печі. В печері ще була одна хлібина, та скоро і її не стане. Вони знали, що не голодуватимуть, у лісі було повно озерець з рибою, птахів також водилося чимало. Тетерука чи готура завжди можна було спіймати в сильце, якщо притисне голод. Корінці й листя, яке годилося на їжу, Роня й так збирала, цього її навчила Ловіса. І вже доспіла малина, її багато червоніло там, де буря повалила ліс, а скоро надійде й пора чорниць.
— Ні, ми не голодуватимем, — сказала Роня, — але перший день без хліба й молока буде важкий.
І той день настав швидше, ніж вони сподівалися. Лія кожного вечора віддано іржала, коли діти гукали її, але видно було, що вона вже віддоювалась. Нарешті одного разу Роня видоїла всього лише кілька крапель молока. Лія вочевидь давала їм взнаки, що вже годі доїти її.
Тоді Роня обняла кобилу за голову й заглянула їй у вічі.
— Дякуємо, Ліє, за все! Гарно нам було з тобою. Другого літа в тебе знову знайдеться лошатко, правда? І молоко буде. Але його питиме твоя дитина, а не ми.
Роня приголубила кобилу. Їй хотілося вірити, що та розуміє її слова, тому вона сказала Біркові:
— Подякуй і ти Лії.
І Бірк теж подякував кобилі.
Того ясного літнього вечора діти довго пестили Лію, а коли залишили її, вона ще трохи пройшла за ними, неначе розуміла, що настав кінець незвичайній пригоді в її житті, зовсім не схожій на ті, які бувають у диких коней. Малі люди, з якими вона пережила ту незвичайну пригоду, тепер ішли від неї, і вона ще хвилину постояла, дивлячись їм услід, аж поки діти зникли між деревами. Тоді вернулася до свого табуна.
Інколи Роня з Бірком бачили Лію вечорами, коли приходили кататися на своїх кониках, і якщо гукали її на ім'я, вона у відповідь іржала, але не відлучалася від табуна, щоб побути з ними. Вона була дикою кобилою і ніколи не стала б свійською.
Зате Громило і Скажений радо підбігали до дітей, тільки-но вони з'являлися. Тепер для них це була найкраща розвага — мчати наввипередки і своїми вершниками на спинах. Та й Роня з Бірком не могли натішитись довгою їздою вздовж і впоперек по лісі.
Та одного вечора за ними погналася літавиця. Коні схарапудились і перестали слухатися вершників. Роні й Біркові не лишалось нічого іншого, як зіскочити з них і пустити їх, — хай біжать, куди хочуть. Без вершників коні не мали чого боятися. Літавиці ненавиділи тільки людей, а не лісових тварин.
Але самі діти тепер опинилися в скруті. Охоплені страхом, вони кинулись в різні боки. Літавиця так не зможе спіймати їх обох зразу, а Роня з Бірком знали, що з дурості вона пробуватиме погнатися саме за обома. І в цьому був їхній порятунок. Поки літавиця гналася за Бірком, Роня встигла сховатися. Гірше було Біркові. Та коли розлючена літавиця відвернула погляд, шукаючи Роню, і на мить забула про хлопця, він швидко заліз під скелі й причаївся там, чекаючи, що вона кожної миті може його знайти.
Та в літавиць була така натура, що коли вони чогось не могли побачити, то воно переставало для них існувати. Тепер уже там не було жодної людської істоти, якій літавиця видерла б очі, тому вона полетіла в гори розповісти про не своїм жорстоким сестрам.
Бірк бачив, як літавиця зникла, а коли впевнився, що вона більше не вернеться, погукав Роню. Дівчина вилізла зі свого сховку під густою ялиною, і вони аж затанцювали з радощів, що врятувалися. Яке щастя, що жодного з них не роздерто чи не забрано в печери високо в горах, у довічний полон!
— У Матісовій фортеці такого страху не наберешся, — сказала Роня. — Та коли в тебе навколо лопотять крильми літавиці, хоч-не-хоч, а взнаєш, що таке страх.
Громила й Скаженого ніде не було видно, тому дітям довелося долати довгий шлях додому пішки.
— Та я ладен іти цілу ніч, аби тільки втекти від літавиць, — мовив Бірк.
І діти рушили лісом додому, тримаючись за руки. Вони без угаву розмовляли, радісні й схвильовані після пережитого страху. Почало смеркати, западав чудовий літній вечір, і діти говорили про те, як тут гарно, навіть коли є й літавиці. Як чудово жити на волі в лісі, вдень і вночі, під сонцем, під місяцем і зірками, серед тихого плину часу, милуватись весною, яка щойно скінчилася, літом, яке тепер тривало, і осінню, яка невдовзі мала настати.
— Але зима… — почала Роня й замовкла.
Діти бачили товстогузиків, поночівннків, сірячків, що хихотіли й мимрили щось навкруги, зацікавлено визираючи то з-за дерева, то з-за каменя.
— Ця темна сила живе собі в лісі і взимку, — мовила Роня.
І вона знов замовкла.
— Сестро моя, тепер же літо, — сказав Бірк.
— Так, літо, — погодилась Роня. — І це літо я берегтиму в своїй пам'яті, поки й житиму, — додала вона.