— Рибу треба витягати, поки закує зозуля, — сказала Роня.
Вона весело бігла підстрибом поперед Бірка вузенькою стежечкою, що в'юнилася стрімким узбіччям гори, зарослої молодими березами, і на повні груди вдихала в себе пахощі березового листя. То були чудові пахощі весни, що сповнювали її радістю, тому вона й бігла підстрибом.
За нею ішов Бірк, ще не зовсім прочумавшись зі сну.
— Якщо там справді є що витягати! Ти, видно, сподіваєшся, що мережа повна риби?
— В цій річці є лососі, — мовила Роня. — Було б дивно, якби хоч один, не втрапив у нашу мережу.
— Було б дивно, якби ти, сестро моя, скоро не шубовснула стрімголов у воду.
— Це мої весняні підскоки, — відповіла Роня.
Бірк засміявся.
— Аякже, весняні підскоки! І ця стежечка ніби для них протоптана. Як ти гадаєш, хто її перший почав топтати?
— Мабуть, батько, — відповіла Роня. — Коли сидів у Ведмежій печері. Він любить лососину. Завжди любив її.
Роня замовкла. Вона не хотіла думати про те, що Матіс любить і чого не любить. Вона згадала свій сон, який також хотіла забути. Але думки вперто поверталися, мов набридливі мухи, й не хотіли відчепитися від неї. Та враз вона побачила лосося, що, полискуючи, кидався в мережі. То була велика рибина, її мало вистачити їм на кілька днів. Бірк був задоволений.
— Ну, з голоду ти не помреш, це я тобі обіцяю, сестро, — сказав він, витягаючи рибину з мережі.
— Поки не настане зима, — відповіла Роня.
Та до зими було ще далеко, навіщо думати про неї вже тепер? І набридливі, як мухи, думки про домівку Роня теж відганяла від себе.
Діти поверталися до печери, несучи на дрючку лосося і тягнучи за собою зламану вітром березу. Вони причепили її шкіряними линвами собі до пасків і скидалися на тяглових коней, що насилу спиналися стежкою нагору з навантаженим деревиною возом. З берези вони надумали зробити собі дерев'яні миски та інше начиння.
Бірк обрубав березовий стовбур від гілля. Та коли він обрубував його, сокира ковзнула і поранила йому ногу. На стежці лишалися криваві сліди, але Бірк цим не журився.
— Ет, нема про що балакати. Кров ітиме, поки втомиться.
— Не дуже так бадьорися, — сказала Роня. — Може нагодитися мандрівний ведмідь, принюхається до твого сліду й захоче поласувати такою смачною кров'ю.
Бірк засміявся.
— То я покажу йому кров зі списом у руках.
— Мати звичайно прикладала торф'яний мох, коли йшла кров, — задумливо мовила Роня. — Мабуть, мені треба насушити його, бо хтозна,"коли тобі знов заманеться рубнути себе сокирою по нозі.
І вона, не відкладаючи задуманого, принесла цілий оберемок моху й вистелила на сонце сушити. Коли Роня повернулася, Бірк пригостив її спеченим на жару лососем. І не тільки того разу. Вони ще довго робили те саме — їли лососину й заготовляли дерев'яні кружала на миски. То була не важка робота, вони вирізували кружала одне за одним, і жодне не розкололося. Скоро в них уже було п'ятеро чудових дерев'яних кружал, з яких треба було тільки видовбати миски. Бо якраз стільки мисок вони собі надумали зробити. Але вже третього дня Роня спитала:
— Бірку, що, по-твоєму, гірше? Печена лососина чи мозолі на пальцях?
Бірк не знав, що відповісти, бо те й те було однаково погане.
— Та я твердо знаю ось що. Нам треба було б мати хоч долото. Бо з самим ножем ми тільки намучимося.
Та іншого знаряддя в них не було, тому вони шкрябали, різали, поки, нарешті, вийшло щось схоже на миску.
— Більше я довіку не робитиму мисок, — сказав Бірк. — Зараз востаннє нагострю ножа. Давай його сюди.
— Ножа? — перепитала Роня. — Він же в тебе. Бірк похитав головою.
— Ні, ти ним стругала остання. Давай!
— У мене нема ножа, — відповіла Роня. — Не чуєш, що я кажу?
— То що ти з ним зробила?
Роня розсердилась.
— Що я з ним зробила? Це ти стругав ним останній.
— Не бреши, — сказав Бірк.
Вони замовкли й почали завзято шукати ножа. Шукали скрізь — у печері й на площинці перед нею. Тоді знов у печері і знов на площинці. Але ножа ніде не було.
Бірк холодно глянув на Роню.
— Хіба я не казав тобі, що без ножа не проживеш у лісі?
— То треба було його краще глядіти, — відповіла Роня. — Взагалі ти поганець, бо скидаєш вину на інших, коли сам зробиш якусь шкоду.
Бірк побілів із люті.
— Он що, ти знов своєї, дочко розбійника! Бачу, що ти така, як і була. І я повинен жити разом з тобою!
— Не повинен, Борчин розбійнику, — відповіла Роня. — Живи зі своїм ножем! Якщо знайдеш його. І взагалі йди до бісової матері!
Вона залишила Бірка в печері й побігла стежкою вниз. З люті в неї аж сльози бризнули з очей. Вона піде собі в ліс, щоб не бути з ним. І більше ніколи не побачить його, не перемовиться з ним жодним словом!
Бірк бачив, що вона й не думає повертатися. Це його ще дужче розсердило, і він гукнув їй навздогінці:
— Хай тебе заберуть літавиці! Ти з ними однієї породи!
Погляд його упав на мох, що лежав розстелений перед печерою. Це була Ронина безглузда забаганка, і з люті Бірк розкидав його ногою.
Під мохом лежав ніж. Бірк довго дивився на нього, потім узяв його в руки. Адже вони були перешукали весь мох. Як ніж міг там опинитися і з чиєї вини?
Принаймні Бірк знав, що мох опинився тут з Рониної вини. Вона взагалі лиха й дурна, з нею важко витримувати. А то б він побіг за нею і сказав, що ніж знайшовся. Та нехай собі сидить у лісі, поки переказиться і стане знов така, як усі люди.
Бірк заходився гострити ножа І гострив, аж поки лезо стало, мов бритва. Тоді потримав його в руці, відчуваючи, який він зручний. Гарний ніж, і вже ніде не зникає.
Зникла тільки його злість. Минула, поки він гострив ножа. Тепер він мав би бути вдоволений. Ніж знайшовся. Але Роні немає. Може, це тому щось так дивно щемить у нього в грудях?
"Живи зі своїм ножем!" Отак вона сказала. Бірк знову відчув злість. А де вона житиме? Йому, звичайно, байдуже, нехай товчеться і бігає, де хоче. Та коли вона зараз-таки не вернеться, то нехай нарікає на себе. Тоді Ведмежа печера буде безжально закрита для неї. Добре було б, якби вона про це знала. Але він не побіжить у ліс шукати її, щоб сказати, що на неї чекає. Звичайно, потім вона повернеться, проситиметься назад, плакатиме, та він ось що скаже їй: