СЦЕНА 4
Вулиця.
Входять Ромео, Меркуціо, Бенволіо з п’ятьма чи шістьма масками факелоносцями й іншими.
Ромео
Чи для пробачення промову скажем,
а чи увійдемо без оправдання?
Бенволіо
Минулися часи багатослів’я.—
Обійдемось без Купідона в шарфі
на личкові, з тонким татарським луком,
що дам, як страхопуд який, лякає,—
і без прологу, сказаного кволо
при вступові до залі за суфлером.
Нехай нас міряють вони як хочуть.
Ми танець їм одміряємо й підем.
Ромео
Дай факела. Не хочу я тих скоків.
Хоч тьма в душі, нехай нестиму світло.
Меркуціо
Ромео, друже, мусиш танцювати.
Ромео
Ні, вір мені,— у вас взуття танечне
й хода туга. А в мене в серці ту́га:
так гне мене, що ледве я ходжу.
Меркуціо
Коханче, крил позич у Купідона.
Завзятий, легко підлетиш ти д’го́рі.
Ромео
Мене він вже підбив. В такім я горі,
і взятий так в кайдани, що не можу
піднятися і трохи над печаллю.
Під тягарем кохання я хилюся.
Меркуціо
Але, хилившися, й кохання хилиш,
бо заважкий для ніжної істоти.
Ромео
Для ніжної? Воно занадто грубе,
занадто люте — колеться, мов терен.
Меркуціо
Кохання люте — лютим будь і з ним.
Вкололо — й ти коли — то й візьмеш гору.
Надіваючи маску
Дай на лице мені футляр надіти.
На маску маска. Що мені до того,
що хтось цікавий бачитиме вади:
ця пика хай за мене червоніє.
Бенволіо
Ну, стукаймо і входьмо. А ввійшовши,
відразу всі ногам роботу даймо.
Ромео
Дай факел. Хай безпечні юнаки
комиш безживний п’ятами лоскочуть.
Адже прислів’я прадідівське каже,—
факелоносець — буду я дивитись:
прекрасна гра, але мій час минув.
Меркуціо
Минулось миші,— наш констебль мовляв.
Коли попавсь, ми витягнем тебе
з того, пробач, кохання, де по вуха
ти вгруз. Та що це вдень ми світло палим?
Ромео
Та ні ж бо!
Меркуціо
Світло, я хотів сказати,
тут, гаючись, неначе вдень ми тратим.
Наш добрий задум має в п’ять разів
більш толку, аніж наші п’ять голів.
Ромео
На маскарад піти — хороший задум,
хоч мало толку.
Меркуціо
Чом? Скажи нам ла́дом.
Ромео
Я бачив сюніч дивний сон.
Меркуціо
І я.
Ромео
Про що?
Меркуціо
Про те, що часто в снах — брехня.
Ромео
Що в снах брехня — в житті стає явою.
Меркуціо
Це королева Меб була з тобою,
фей сповитуха, що на позір менша,
аніж отой малесенький агат
на вказівному пальці в ольдермена.
Упряжкою пилинок мчить вона
понад носами сонного народу.
В колесах спиці — з косаревих лапок,
намет над нею — з коникових крилець,
з найтонших павутинок звита упряж,
із сяйва місячного — хомути,
батіг — із ніжки цвіркуна та плівки.
Погоничем — комарик в сірій свиті,
ще менший, ніж той круглий хробачок,
у дівки вийнятий з м’якого пальця.
Її карета — то горіх порожній,
що тесля-білка хоч старезний шашіль —
майстри у фей — віддавна їй зробили.
Щоночі так крізь голови коханців
мчить Меб — і видяться їм сни любовні,—
колінам двораків поклони сняться,
законниковим пальцям — нагорода,
вустам панянок — поцілунки ніжні.
Меб їм вуста прищами часто мучить,
бо ласощами подих їх зіпсутий.
В юриста іноді промчить над носом,
і носом той у сні почує позов.
То десятинної свині хвостом
ніс сонному попові залоскоче —
й парафія йому присниться інша.
А то промчить над шиєю в солдата,—
І сниться йому січ і кров ворожа,
і заляги, й бої, й клинки іспанські,
і келехи глибокі. Враз у вуха
забарабанить — і встає солдат,
і, зляканий, молитви зо дві буркне —
й знов ляже. Це вона, та сама Меб,
що заплітає за ніч гриви коням,
і жовнами збиває волосінь,
що розплітається лиш перед лихом.
Вона ж, як дівчина горілиць засне,
на неї тисне й вчить її терпіти,
й жіночу, добру їй дає поставу.
Вона...
Ромео
Цить, цить, Меркуціо! Дурниці
верзеш ти.
Меркуціо
Правда, я кажу про сни,
про виплоди розбещеного мозку,
зачаті із фантазії самої,
мінливої й тонкої, як повітря,
як вітер, що лицяється й тепер
до півночі холодної й німої,—
й розгніваний тікає геть і верне
свій вид до свіжо-росяного півдня.
Бенволіо
Цей вітер нас несе незнать куди.
Вже повечеряли. Ми прийдем пізно.
Ромео
Боюсь, що рано, бо я серцем чую
подію, що висить іще між зорь
і що жахливо й люто розпочнеться
сюніч на бе́нкеті цьому,— що вирве
моє життя злиденне із грудей
невасним і страшним грабунком смерти.
Та той, хто мною править, хай моїм
керує парусом. Ходім, синьйори!
Бенволіо
Ударте в бубон.
Виходять.
СЦЕНА 5
Заля в домі Капулетті.
Музиканти чекають. Входять слуги.
1-й слуга
А де Тушкуй-Сковорідка, що не помагає прибирати? Отой ласун! Отой лизоблюд!
2-й слуга
Коли пристойність має залежати від рук одного або двох, та ще й немитих — погана справа.
1-й слуга
Геть стільці, відсуньте буфет, глядіть срібла.— Друже, приховай для мене кусок марципану. А коли любиш мене, хай воротар впустить Сусану Грайндстонову та Нелю.— Антоніо! Тушкуй-Сковорідко!
2-й слуга
Гей, хлопче, скоріш!
1-й слуга
Тебе шукають, кличуть, питають про тебе й домагаються тебе у великій кімнаті.
2-й слуга
Не можемо ж ми бути разом і тут і там.— Нумо, хлопці, хапайтеся, і хто найдовше поживе — забере все.
Виходять.
Входять Капулетті й інші, з гістьми та масками.
Капулетті
Привіт, панове! Пані, в кого ноги
ще без мозолів, потанцюють з вами.
Ге, жіночки! Яка не схоче стати
до танцю — й заманіжиться — та певно
з мозолями. А що, чи я вгадав?
Привіт, панове! Гай, було колись,
що маскувавсь і я і вмів на вушко
гарненькій панні прошептати дещо
приємненьке.— Та все вже, все минулось.
Привіт, панове! — Гей, музики, грайте!
Більш простору! Ану до ніг, дівчата!
Музика грає. Танцюють.
Ще світла, ледарі! Столи виносьте,
гасіть вогонь — в кімнаті надто душно
(до родича)
А! Хлопче, добра гу́лянка нежданна?
Сідай же поряд, брате Капулетті,
бо наші танці вже давно минулись.
А скільки літ пройшло, як ми востаннє
були у масках?
2-й Капулетті
Тридцять літ, не менше.
Капулетті
Ні, чоловіче, тридцять забагато.
Од перезви Люченціо — як діждем
зелених свят — літ з двадцять п’ять налічим.
Востаннє маскувались ми тоді.
2-й Капулетті
Ні, більше, більше. Синові його
вже, певне, з тридцять.
Капулетті
Що це ти говориш?
Недолітком він був тому два роки.
Ромео
(до одного із слуг свого почту)
Що то за пані, що так сяє поряд з синьйором тим?
Слуга
Не знаю, пане.
Ромео
Вона ясніш горіти світло вчить.
У ночі на щоці вона висить,
як самоцвіт на вусі ефіопа —
занадто пишна для землі оздоба!
Мов білий голуб серед гав, ясна,
так серед подруг майорить вона.
По танці я наближуся до неї
й здобуду ласку для руки своєї.
Чи ж я до цього вечора любив?
Я вперше тут красуню справжню стрів.
Тібальдо
По голосу я пізнаю Монтеккі.
Рапіру, хлопче! Як же він насміливсь
прийти сюди в тій чудернацькій масці,
щоб насміятися над нашим святом?
Клянуся гонором батьків моїх —
це вбивство я не матиму за гріх.
Капулетті
Агей, небоже! Чом так розлютився?
Тібальдо
З Монтеккі, дядьку, я оце зустрівся.
Він з наміром сюди з’явився злим —
щоб насміятися над святом цим.
Капулетті
Це молодий Ромео?
Тібальдо
Так, це він.
Капулетті
Вгамуйся, не́боже, облиш його.
Поводиться він тут шляхетно й чемно.—
Сказати правду, вся Верона хвалить
його за доброчесність і порядність.
За все багатство міста б не схотів я
його зневажити в своєму домі.
Отож облиш його й утихомирся.
Так хочу я. Коли мене шануєш,
поводься добре, не криви лиця:
таке лице до учти не пасує.
Тібальдо
Ба ні, коли у нас той хлоп гостює,
Я не стерплю його.
Капулетті
Стерпіти мусиш.
Що, хлопчику? Кажу, що мусиш. Ну!
Хто з нас хазяїн в цьому домі? Ну!
Не стерпиш, кажеш? Милосердний боже!
Ти хочеш бучу зняти між гостей?
Розприндитись, одвагу показати?
Тібальдо
Це ж, дядьку, сором нам.
Капулетті
Ану, ану!
Ти, задерико! Що? Гляди мені,
щоб вибрик цей тобі взнаки не дався.
Мені перечити! Та ще в цей час! —
Так, любі, так! — Ах ти ж, зухвалець! Ну,—
вгамуйсь-бо... Світла ще! — О стид! — бо я
тебе вгамую.— Що? — Жвавіше, дітки!
Тібальдо
Терпіння змушене й свавільний гнів,
зустрівшися, скрегочуть у мені.
Я підкорюсь. Хай це минеться тихо:
воно обернеться на люте лихо.
Виходить.
Ромео
Коли зганьбив негідною рукою
твою красу небесну — ось пеня;
вустами грубий доторк заспокою —
цими прочанами палкими — я.
Джульєтта
Прочанине, даремно руку ганиш,
що лиш побожність виказала цим;
рук у святих торкаються — прочани ж:
руки́ торкнутися — цілунок їм.
Ромео
Хіба святі й прочани вуст не мають?
Джульєтта
Їх мають, щоб молитися, вони.
Ромео
Хай же вуста за руки одвічають:
свята, надій на сум не оберни!
Джульєтта
Святі не рушаться, хоч і зважають.
Ромео
Так стій же, поки дар вуста приймають.
Цілуючи її
Твої вуста зняли вину з моїх.
Джульєтта
Вона тепер вже на мені, юначе.
Ромео
Вина із вуст моїх? О, любий гріх!
Віддай!
Джульєтта
Цілуєш, як по книзі наче.
Мамка
Синьйоро, мати кличе вас до себе.
Ромео
Хто ж її мати буде?
Мамка
Отакої!
А вже ж не хто, як пані цього дому —
розумна, добра, ще й цнотлива пані.
Я їй оцю, бач, викохала доню.
Хто її візьме — той здобуде злото.
Ромео
Капулетівна? О, неволя мила!
Мене рука ворожа ув’язнила!
Бенволіо
Ходім, бо свято вже доходить краю.
Ромео
Боюсь, що так, бо весь я умліваю.
Капулетті
Е, ні, панове, рано ще збиратись.
В нас буде ще сяка-така вечеря.
Ну що ж! Тоді я дякую усім.
Я вдячний вам, панове! На добраніч.
Ще факелів сюди. А ми до ліжка.
Що ж, хлопче, далебі, вже зовсім пізно.
Піду на спокій.
Виходять всі, крім Джульєтти та мамки.
Джульєтта
Іди до мене, мамко! Хто той пан?
Мамка
Наслідник — син Тіберіо старого.
Джульєтта
А той, що саме із дверей виходить?
Мамка
Отой? Та це ж Петручіо, здається.
Джульєтта
А той, он там, що танців неохочий?
Мамка
Не знаю.
Джульєтта
Іди, спитайся. Якщо він не вільний,
в могилі справлю я свій день весільний.
Мамка
Ромео на ім’я, Монтеккі родом.
Страшного ворога єдиний син.
Джульєтта
З ненависти любов моя повстала,
побачила я рано, пізно взнала.
Предивно почалась любов моя,
що маю ворога любити я.
Мамка
Що се?
Джульєтта
Ці вірші я від нього чула,
з ким танцювала.
Кличуть з середини: Джульєтта!
Мамка
Зараз! Вже по всім:
і гості розійшлись. Ходім, ходім.
Виходять.
Входить хор.
Стара любов близький почула скін,
новій піднятись випала нагода.
Вже ту красу, що їй корився він,
затьмарила Джульєтти ніжна врода.
Ромео любить. Люблять і його.
Очам чарівним він піддавсь у владу.
Йому — кохати ворога свого,
їй — красти з гострого гачка принаду.
Він — ворог — і пощо його клятьба?
Він не прошепче їй клятьби своєї.
Закохана в ньому вона — та ба:
ще менше способів зійтися в неї.
Та пристрасть їх міцнить на всі напасті
і топить дужий розлад в дужім щасті.
Виходить.