Однак і без спростовувань і вияснень загальна опінія складалася на одне, — і тут уже не виринало найменших сумнівів: Ґудзієве серце містило стільки добра, лагідности й безпосередности, що люди охоче прощали йому гріхи і, прощаючи, ставали самі людяніші й примірливіші навіть там, де щойно пашіли гнівом, як Стецько на Дюрченка того вечора, коли він, довідавшися від малого Федора листоноші про Дюрченків донос на Ігоря Коваленка, аж спухлий від обурення (а зовсім не від недавнього перепою!) прибіг до Ґудзія, щоб отець пояснив йому, пощо земля плодить гнид у людській подобі, і домагався від Ґудзія відповіді майже з такою затятістю й розпачем, як тепер паніматка домагається від нього зізнань, де її чоловік, бідкаючися, що їй хоч самій заходжуйся виголошувати перед людьми, які зібралися на службу Божу, казання.
— Казання? — стрепенувся Стецько, нарешті цілком отямившися, і з новою аж запаморочливою ясністю, — у його мозку, який раптом поширився й завібрував, вибухла колінчаста, нескінченна блискавка, розсунувши до самого обрію (Стецько на всі груди чув у собі цей всепоглинальний сліпучий обрій) глевкі внутрішні перегородки, — пригадав видиво Страшного Суду, а особливо ту мить, як йому вручено келих із кров'ю Спасителя.
Невже це сам Усевишній прислав до нього паніматку, щоб він, таборовий п'яничка, сповістив людям несусвітню новину? — зважив Стецько і, перш ніж збагнув, що чинить, прохопився:
— Може, заки… панотець, я людям скажу… казання. Тобто, звісно, не казання, а новину. Це така новина, така новина!
— Новина? Казання? Може, ще й службу Божу відправите?
— Чому ж службу, я лише — казання про…
— Казання і я вам скажу, тільки дещо інакше, ніж ви собі уявляєте! — до сліз розсердилася паніматка.
І від того, що вона без причини так нестримно розсердилася (що ж цей бідолаха страшного накоїв, що їй урвався терпець і вона вергає вогонь? Ну, збовкнув недолуге, а хіба людина не бовкає недолуге й дурне саме тоді, коли силкується висловити найтрепетніше і найшляхетніше?), — їй стало невимовно шкода Стецька і соромно за свій гнів.
Чого ж це я прискіпалася до безневинної людини? — вжахнулася не на жарт Ґудзіїха, бувши від природи м' якою й поступливою. Що ж цей забрьоха з дивним виразом обличчя (як на Ониськових мальовилах) винен, коли він не подибував її чоловіка? Невже вона з надмірної ретельности робиться лютою й безсердечною, заради дрібниць проґавлюючи й топчучи під ноги найголовніше, і провидіння, воліючи остерегти її від самої себе, привело її до Стецька, щоб вона зазирнула собі всередину, угледівши свою навіженість, і, замість судити іншого (хіба тієї миті, як людина заходжується судити іншу, в ній самій не вмирає те, заради чого вона, може, взагалі приходить на світ?), замість гримати на цього нещасного, який і так виглядає, ніби йому три чисниці до смерти, замість шпетити й термосити очманілого, картаючи в його особі Ґудзіїв нахил до горілки, — зрештою, не такий уже й страшний, бож хіба він цим когось покривдив? — по-людському запросила б Стецька на обід, випрала б йому сорочку, білизну, адже він сам, як палець, і останнім часом якось зовсім зачев'ядів, взагалі трохи заопікувалася б ним, а головне — промовила б до нього ласкаве слово, воно ж знімає тягар із душі далеко ліпше, ніж численні зовнішні добродійства; може, колись негожої години хтось і Ґудзієм так заопікується, за яким їй кожного разу, як він не втрапляв додому, лускалося серце, віщуючи лихо?
— Ходімте зі мною, — ще трохи зніяковіло, але вже усміхаючися, запропонувала паніматка, жаліючи в Стецькові і Стецька, і свою слабу до горілки половину, і всіх нещасних на світі, і з подивом чуючи, як у ній, щойно такій роздратованій, тепер, наче після зливи, прибуває сліпуча сила, якої вистачить, щоб допомогти не тільки Стецькові, а й усьому світові, ніби своєю готовістю вона, Ґудзіїха, ненароком унедійснила мур, що відмежовує людину від того єдиного життєдайного струму всевишньої могутности, перед яким не існує нездоланного. — Ходімте, я вибачуся перед людьми, нехай пробачать отцеві й не сердяться, а сердитимуться, нехай сердяться, їм від того полегшає, іншої ради я однак не маю, бож Ґудзія я не годна знайти. Як їх воля, нехай розходяться, як ні — нехай кожен собі помолиться, від цього земля ще не розлетиться на друзки, навпаки: там, де зібралися троє, там і Він присутній.
І Ґудзіїха, взявши Стецька під руку (бо їй здалося, наче без її підтримки Стецько з першого кроку впаде від слабости, такий він охлялий і синій, хоч і світиться з середини; вона ще сьогодні попросить Гаркушу, нехай він огляне Стецька, ану ж, не дай Боже, чоловік не лише хильнув зайвого, а й справді хворий?), — від чого Стецько в першу мить збентежився, пригадавши: він років із двадцять не ходив під руку з вродливою жінкою (а паніматка, попри дорослого сина з першого подружжя, сина, який вже сватався до Ганусі Прокопчуківни, старшої від нього на п'ять років, попри недавню смерть дворічної донечки від ускладнень після скарлятини, — перенести цю втрату їй допомогло Ґудзієве запалення легенів, коли вона до повного запаморочення добу за добою не відходила від, здавалося, безнадійного хворого, — бож ліків не було і доводилося знахарювати на власну руку, — слухаючи крізь подіркований кривавий туман в очах від постійного безсоння отцеві маячні жарти, які жахали її більше, ніж стогони, — попри життєві незгоди й безнадійне невміння відмолоджуватися за допомогою таборових їдучих засобів, як це практикували деякі її передчасно підстаркуваті ровесниці, тижнями гоячи спалену церу в ім'я вічної молодости, що, не знати й коли, проминула, — виглядала свіжою й привабливою, ніби природа, прямуючи до цілі, несхопної для людського розуму, інколи свідомо відхиляється від власних правил. Правда, сама Ґудзіїха ніколи себе ні до гарних, ні до привабливих не зараховувала: у її житті якось так склалося, що вона, крім дуже коротких проміжків, — навіть коли вчилася в консерваторії, єдиному перепочинку в її житті, — не мала часу стати жінкою, бувши то нянькою, то матір'ю, то сестрою милосердя, а то й просто — і це найчастіше, — терплячою й надійною конякою, яка вивозила з багнюки всі вантажі, що їх доля щедро клала їй на вузеньку, подиву гідну струнку, спину), — попрямувала до барака, обладнаного під православну (греко-католицька містилася навпроти) церкву, де протягом шістьох тижнів, все ще хвилюючи таборян, красувався Ониськів іконостас із новими, — замість старих, фанерних, — залізними (з американських консервних бляшанок) царськими вратами, над якими Онисько Затуливітер з власної ініціятиви (як і все, до чого Онисько прикладав рук) два місяці потрудився в себе на горищі, не дозволяючи нікому й оком кинути на сакральний твір, заки він його довершить, точнісінько, як тоді, коли він зголосився за сім діб без копійки винагороди розмалювати церкву (іншого маляра серед тодішньої непевности однак не знайшлося, а згодом, як появився Лев Копинський і Всеволод Дігтяр, усі вже звикли до Ониськових мальовил, та й грошей бракувало заплатити за канонізованіше й менш барвисте оформлення, від якого ряхтіло в зіницях. Зрештою люди й самі не зчулися, як їх перестав разити не лише святий Юрій, схожий на Грицька Вертила, змонтованого з таборових погнутих баняків, з яких полум'ям розліталися кубістичні вишивані рушники з прорізами, — крізь ці прорізи виднілися полтавські всоняшниковані села, гуцульські церкви, середньовічні міста в облозі, м'ясорубки на слонячих і кінських ногах, що крізь ґрати-щелепи вивергали людей, коші— ґондолі, ущерть виповнені вогненноокими вусачами, які показували видовженими пальцями вниз на гадину з Йосьчиною конопатою пикою, розітнуту списом-тризубом, — не лише святі в козацьких свитках із пелюстками стокроток замість рук, із півнячими гребенями замість німбів, у ризах із коропів і в'юнів та кількаповерхових чудо-птахів, що ними раніше по селах баби розмальовували печі, — а й навіть голуб-дух, завбільшки з дрофу, за якого Ониськові на амвоні ображені молільники спустили дещицю крови з носа, не встигши — через Ґудзієве втручання — порахувати ребер надто винахідливому зографові, що божився, ніби він не відступив, а лише наново переосмислив змертвілі канони, наслідком чого й виник строкатий голуб-дух. Цього голуба-духа Онисько частково зшив, а частково склеїв із ватяних решток старих ковдр і пір'я, обмазуючи кожне нашарування яйцем і густо посипаючи американським сухим молоком; яйце, порошковане молоко й деякі цеглясті барвники від Лисого Івана постачав отець Ґудзій на вимогу Ониська, аби той, не відриваючися від надхненної праці, над сімома каганцями, вкладеними в один черепок, сушив своє твориво, чаклував над ним і розмальовував дедалі яскравішими фарбами, від чого голуб-дух остаточно набрав вигляду жар-птиці, аж перші прихожани, отямившися від несподіванки, накинулися на навіженого маляра, що, попри стусани, хоч йому з носа й цебеніла кров, продовжував кричати в роз'юшений натовп: він, Онисько, не боїться дурної сили і не поступиться ні на цаль віслюкам на догоду! Він навмисне зобразив полум'яного духа, бо люди забули про духовне начало, допустивши, щоб у світі запанувала М'ясорубка Зла, яка й загнала всіх до цього табору. Але дух — вогненний, а не сіра торба, і тому кожний, хто переступить поріг святині, нехай пам'ятає: пора отямитися й усвідомити: голуб-дух не порожнє опудало, не пісний кисляк для лицемірів і невтрисрак, а живий присок, що надихає на світле, шляхетне й велике, і саме це він, Онисько, і заповзявся втілити!).