Він ще раз глянув, раптом занепокоївшись, і побачив, що на колодах сидить не Стецько з юродивим, а дядько Степан, який справді тримає в руках ракети і, застромлюючи по одній у пляшку, пускає їх угору просто між каруселі й гойдалки, перед якими на одній нозі скаче малий Дмитрик, бо йому дуже весело. Це його день народження, і він безмежно щасливий, що дядько Степан узяв його з собою на ярмарок.
— Ось так! — відраховує дядько Степан, і ракети тануть, обсипаючися велетенськими драглистими півоніями над їхніми головами, бо хоч все це діялося вдень, до того ж випала ще й особливо палюща днина, Дмитрик зовсім чітко пригадував чорне нічне небо, на якому вибухали ракети, лишаючи за собою вгорі розчахнені двері в сліпуче світло, яке потім поволі замулювалося тьмою.
— Ну, а тепер ти! Ти ж іменинник! — заохочує дядько Степан Дмитрика, який міцно стискає свою далеко меншу, ніж у дядька Степана, ракету в кулачку, бо йому одночасно і кортить її вистрелити, і залишити в руці, бо від того, що він її тримає, йому здається, ніби він у п'ястучок згріб усе чорне небо з водограями світла й розчиненими плинними дверима, крізь які, лоскочучи пальці, струмує на нього невимовна радість і страх, аж він ніяк не зважиться, що робити.
Він бачить, як дядько Степан вичікує, приказуючи: "Ну, Дмитрику, ну ж! Ось так запалюй і кидай!" — тільки це каже вже не дядько Степан, а хлопці, яким Дмитрик значно пізніше демонструє саморобну вибухівку, однак Дмитрик, поглинений унутрішнім видивом, яке від надмірної інтенсивности майже виокремлюється в слова, проте так і не досягає свідомости, — от здається, вистачає йому лише підійти ще на волосинку, а воно не підходить, залишаючися ніби відгомоном чогось, що він нібито і знає, і не годен пригадати, — не рухається, і від того, що він не рухається, в його руці самі собою спалахують, але вже не ракети і не пищавка, подібна до ракет, а кольорові бальони, які він з переляку випускає з рук, і вони вмить злітають угору.
І тоді він зауважує, що то не кольорові надувні бальони, а ялинки з ракет, які понавикидували бомбардувальники, освітлюючи місто, і Дмитрик, уже дорослий, падає на землю, затуляючи вуха, щоб не оглухнути від виття бомб, які рвуться поблизу, і, перечекавши вибух, біжить далі, а в грудях йому стискається точно так, як комусь на Дністрі, коли він ледве виплив із виру, і знову, як і тоді, йому поволі починає щось вияснюватися, від чого зараз усе зміниться, лише Дмитрика ані трохи не приваблює, аби щось мінялося — якщо вже воно дійсно має мінятися, то нехай принаймні не зараз, а колись! — і він мчить далі, лише його ноги самі уповільнюються і нарешті стають, наслідком чого вибухи припиняються, замість них, просто з бруку, як із ранкових плавнів, підноситься рожевий туман, крізь який проступають колоди, і Дмитрик раптом згадує, що він саме збирався витлумачувати Іванові Берізкові й Сашкові Вуханю, як накинути на Стецька й юродивого ковдру, щоб без свідків провести корову до барака, бож усе залежить від вправности, а це треба їм показати.
— Хлопці, — поволі, як зі сну, вимовляє Дмитрик і, ще не скінчивши, зауважує що колоди порожні.
Як же це так? — дивується собі Дмитрик, оскільки ж дивуватися при його ділі довго не випадає, то він вмить доходить висновку: раз колоди порожні, а вони тепер і справді порожні, решта все дрібниці, над якими не варто замислюватися, бо почни лише замислюватися, тоді ніколи й не скінчиш, не дарма ж кажуть, індик думав, та й здох, та й потім ніяке замислювання однак не міняє того, що вже сталося, просто зайва витрата енергії, — і чує, як біля нього Іван Берізко тихо питає Сашка Вуханя, чи той вірить у нечисту силу, бож хіба це не вона розташувала таборових лінюхів при місяці грати на колодах у карти?
Сашко, сутулячися, зизує на колоди, а за ним і Дмитрик, хоч він щойно пересвідчився, як там дійсно порожньо, а що картярів бачить лише забобонний Іван Берізко, а Сашко тільки здвигає плечима й мовчки спльовує набік, Дмитрик виявляє ініціятиву.
— Хлопці! — командує він, в одне слово втиснувши, а цим ніби й приборкавши їх, не лише почуття, які щойно трохи збентежили його, а й професійну інтонацію досконалого знання своєї справи, зокрема ж виняткової доцільности своїх вчинків, — інтонацію, від якої Берізкові картярі летять шкереберть і щезають, — і дає знак, щоб корову злегка підбадьорили стусанами, після чого Сашко з Іваном та Дмитриком, який до всього любив прикладати рук, додаючи хлопцям у цей спосіб певности, що все вийде гаразд, потягли худобину вперед.
— Обережно, обережно, — повчав Дмитрик своїх помічників, особливо ж Михайла Кульку, який з відром слідував за коровою, яка зі страху часто губила кізяки, і той кожного разу, кленучи усіх рогатих, підставляв відро, вправно ловлячи в містку судину, призначену завдяки Дмитриковій прозорливості, унедійснити наявність речових доказів, коров'ячі млинці, — єдиний звук, що рівномірно ляпаючи, супроводжував цю дивну процесію.
— Нічого, вже більше подолано, ще тільки коридор — і все! — потішав Дмитрик, — але тихо, тепер — особливо тихо! Хутчіше й тихше, бо ще хтось збудиться й попреться до вітру. Вважайте, вважайте, аби худобина не рознесла поруччів.
— Не рознесе, вона вимощена, як подушка! — обізвався Іван Берізко, все ж боязко прислухаючися, чи не рипнули десь у бараці двері.
Однак двері не рипнули, і Дмитрик з хлопцями вправно звели корову східцями на горище, де Дмитрик нарешті передихнув на повні груди — операція вдалася, лишалося ще тільки зарізати корову й розділити м'ясо.
На горищі вже стояли заздалегідь приготовані казани, ночви, кілька відер і залізних американських скриньок, легких і містких, та мішок соли, щоб одразу ж розфасувати м'ясо й нутрощі.
Зизавий Ростик чекав на дверях, і, щойно хлопці з коровою перевалили через поріг, заходився, мов для породіллі, квапливо гріти воду на пристрої власного винаходу, що його він — залежно від того, яким пальним начиняв: гасом, вугіллям чи й просто шматочками автомобільних шин (як на Ростика, то шини горіли найкраще), — називав примусом або летючою піччю, хоч не втаємниченому у винахідництві стихію окові, цей примус радше нагадував велику праску або середнього розміру з наглухо прилютованою покришкою баняк, з якого, стримувані чавунним кружком, стирчали чотири рурки, викидаючи коротке полум'я, що видовжилося лише на мить, коли надійшли Мірошниченко, Ґудзик і великий Федір, решта Дмитрикової команди, зібраної тепер у майже повному складі, і верткий Ґудзик надто широко прочинив горішнє віконце, аби ще раз перевірити, чи не урухомлюється табір і чи не винесло когось підозрілого на майдан.