Таке зайве й смішне запитання. Мабуть, і недовірливий читач засміявся б у цьому місці. Бо що питати, коли перед тобою такі чудові обличчя: Йонта, Вова і Валька? Що питати, коли все тут, як божий день? Тут хіба поблажливо всміхнешся, тож Йонта, Валька і Вова поблажливо всміхнулися.
16
Ми не будемо утяжувати читача повним описом розмови рябої Надьки з дочкою, бо це, певне, зайняло б забагато місця. Крім того, зопалу виказуються такі подробиці людського життя, які, здебільшого, не потрапляють на сторінки писань, догоджуючи вічній соромливості роду людського. Скажемо тільки, що спершу, як пригадує читач, плакала ряба Надька Галька, можливо б, заплакала й собі, і вони знайшли б ту злагоду, якою відзначаються стосунки матерів та дочок, але Галька була надто збуджена тим бігом через околицю, у ній горів вогонь, який запалює тих, хто остерігається чи ховається, тож вона, замість заплакати, нагородила матір колекцією досить виборних слів, од яких ряба Надька миттю перестала плакати, і сльози в неї висохли, наче були зі спирту чи етеру. Вона сказала у відповідь щось таке, так виразно й однозначно, що заплакала вже Галька. Лєна підтримала свою маму, і вони заревли разом Але ряба Надька не могла спинитися, то вже було її ґанджем; почавши, ніколи не могла спинитись, аж доки не виходило їй із грудей повітря і доки не забивало подиха. А що того повітря було в грудях немало, ряба Надька була показної статури (в ній уміщувалося повітря вдесятеро більше, ніж у юнаків, котрих примушують видувати на призивних пунктах зелені циліндри), то вона спинилася не швидко. Галька плакала, а Лєна втомилася й заснула. Окрім того, Галька згадала про свої обов’язки матері і всунула в її сонного ротика персо, на якому ще лишалися сліди від поцілунків таємничого верболозного зальотника. Сама вона плакала й чекала, коли мати передихне, чекала, може, надто довго, бо ніч уже стояла глупа; Лєна уже спала (ще й досі в пелені) і спала заспокоєно — вдома! Галька дивилася на матір розпаленими вогниками, а коли вислаблена і знеможена Надька спинилася, щоб наповнити повітрям легені, Галька почала говорити й собі і то з таким запалом і так гаряче, що ряба Надька заплакала вдруге. Лєна тим часом прокинулась, і Галька, не спиняючись ні на хвилю, всунула їй у рота темну пипку, а ряба Надька, котра сподівалася, що це примусить Гальку замовкнути, була одурена й мусила плакати далі (Галька мала груди не менш розлогі, як і в її мами). Це тривало доти, доки одна і друга не виконали обов’язкової програми, крім того, від хвилювання їхнє дихання почастішало, і вони почали сипати одна в одну вже короткими чергами, в той час як Лєна солодко спала в пелені й гадки не маючи, що вчинила такий шарварок. Врешті-решт (було вже аж зовсім пізно, десь під ранок) і мати, й дочка збагнули, що пристрасті все одно нічого не допоможуть, і зморена ряба Надька замовкла. Замовкла і Галька, і їх покрила така тиша, що обоє відчули, як втомлено ниють їхні тіла. Змора закутувала їхні мозки, і вони, може б, і позасинали на своїх стільцях, коли б не Лєна. Вона прокинулася й зажадала молока, а ряба Надька придивилася до внуки уважніше.
— Славненька, правда? — спитала Галька, всовуючи в рота Лєні пипку, і ряба Надька втомлено звелася.
— Я вже тут приготувала одежок, — і почала ритись у шафі, ущерть заповненій шматтям.
Галька позіхнула й щільніше пригорнула до себе дитину.
— Славненька ти моя!
— Назви її Лєною, — сказала від шафи ряба Надька.
— Я вже назвала, — сказала Галька, дивлячись на Лєну розчуленим поглядом
— Хто її батько? — спитала ряба Надька, і Галька не задумуючись назвала свого верболозного залицяльника.
Ряба Надька задумалась: ім’я було безнадійне, як глупа темрява, і тут одурюватися не випадало.
— А мені він і не треба, — мирно сказала Галька, вкладаючи Лєну в ліжко.
— Ніхто тебе з ним не бачив? — ряба Надька покинула вибирати одежки і стояла серед хати зосереджена й спокійна.
Тоді Галька розказала про дочку Трасицької і про верболозного залицяльника, який шмигнув у кущі, наче кіт.
— То така вирва! — сказала ряба Надька про дочку Трасицької, і Галька згодилась.
— А ти взнай! — коротко порадила вона.
— Та доведеться, от тільки…
— Чхати мені на них! — сказала Галька.
— Чхати, не чхати, а язики розпустять.
— Чхати мені на них! — сказала вдруге Галька.
— Зате мені не чхати! — звищила голос ряба Надька. — Щось тут треба придумати.
Галька хотіла втретє сказати про "чхання", але зрозуміла материну рацію. Вона зітхнула й позіхнула
— Пізно вже, лягай спати.
— Треба щось придумати, — сказала Галька, і ряба Надька подивилася на дочку з любов’ю.
— Чхати нам на них! — сказала ряба Надька, і вони обоє заспокоїлись.
На дворі вже світало, і вони так потомилися, наче цілий день підкидали в жерло ненаситної молотарки снопи.
17
Йонтин поріг дивився на вулицю. Але хата, яку він посів, мала ще одну особливість, про яку не можна промовчати. Стежка огинала хату, бігла через город (цього року Валька здала його сусідам, наче передчувала події пухового періоду, лишила тільки грядки), по городі було висаджено якимось гарячим аматором озеленення міст цілий виводок нині аж білих од пуху тополь; потім стежка натрапляла на затишну лавочку під однією з тополь, на якій любили посидіти і жителі околиці, й заблуклі закохані, де їх удосталь обсипало тополиним пухом і де вирішувалися важливі, на все життя, справи: укладалися угоди, або ж розливалися сльози. Можливо, через це повз лавку текла річка, хоч наша гіпотеза (річка виникла з тих сліз) може й обурити недовірливого читача. Річка звалася Тетерів і починалася, радше, од великої греблі, з якої в правому кутку, якщо стати обличчям проти течії, виривається каламутно-зелений потік, котрий збиває унизу таку піну, що Йонта, не знаючи доладу місцевих див, гадав, що то позбивавсь у купки пух, який летить і зараз.
Але Йонту не цікавив нині пух, як і гіпотези походження річки; він сидів на лавочці, покурюючи "Біломорканал", дивився на розлоге водяне плесо, на кущі по той бік річки (моста для закоханих, якого будували щороку, вже не зводили — це потрібно зазначити, щоб зрозуміти, чому закохані покинули ті розкішні кущі й замінили їх не зовсім зручними верболозами) і на човни, в яких сиділи самі жителі околиці, оскільки водну станцію перенесли на новий пляж (у річці виявилося по пуп води); Йонта дивився з показним спокоєм, як мирно плавали ті, і ті, і ті: жінка, чоловік, одна чи дві дитини, часом якась стара чи старий (старий здебільшого їздив сам), і в Йонти від зворушення затремтів кінчик губи. В цей час підійшов Вова і вмостив на лавці свій чималий задок, а на стежці, що з’єднувала цю лавку з Йонтиним будинком, вже заколивалася поважна й спокійна Вальчина постать. Валька йшла, як велетенська качка, перевалюючись з боку на бік, — звичка бути живими вагами й перекидати з руки на руку клунки. Вона й тепер наче перекидала ті клунки, і Йонта всміхнувся їй назустріч.