Смикнула двері, але ті були зачинені. Тоді легенько постукала, не відгукнувся ніхто. Тоді постукала сильніше й тихо покликала, просячи відчинити. Глуха тиша була їй у відповідь. Тоді заплакала, забила в двері кулаками й загорлала на нього. Знову у відповідь — глуха тиша, а в неї і руки опустились. Різко повернулася й пішла до себе.
8
Наступного дня приніс із заводу півмішка цементу, сходив до річки за піском і розколотив розчина. Звалив віддутий тиньк на зовнішній стіні й почав затиньковувати наново. Броня вже до приятельок не йшла, а вряди-годи вискакувала на ґанка й дивилася, що він робить. Льонька ж був як заведена машина, рухи мав як механічні: працював повільно, але ретельно і в ритмі. При цьому залишався холодний і неприступний. Згори знову спустився до нього Олексій, постояв у дворі із закладеними за спину руками, стежачи за Льоньчиною роботою мертвими, риб’ячими очима.
— У мене завтра відгул, — сказав, збиваючи в кутка рота цигарку. — От би й ти взяв.
— Може, й візьму, — спокійно обізвався Льонька, кидаючи розчин на стіну.
— Шоб знову укалувать? — не витримав байдужного тону Олексій. — Нє, шо ти собі думаєш, Льонь?
— Чого ж, зможемо і в шахи зіграть, — мирно мовив Льонька.
Броня вискочила на ґанка і спитала в Олексія за жінку. Голос її був солодкий і лагідний: говорила про Гальчину вагітність.
— Да, в неї всьо в порядкі, — сказав Олексій. — Колі буде все харашо, хочу, щоб вдома годиків два посиділа.
— Канєшно, — підхопила Броня. — Поки стане на ноги, стільки того клопоту.
— Я так і сказав, — повільно мовив Олексій, жуючи цигарку. — Шо я їй — враг?
— Ясно — не враг, — повіла Броня не так для Олексія, як для Льоньки. — Чоловік і жона, як одна стіна.
— Я цю поговорку наче знаю, — захихотів Олексій. — Чоловік і жона — одна сатана!
Покосувала у Льоньчин бік, але той був холодний, мов неживий.
— Ти як скажеш! — кинула Олексію, зовсім не обурившись. Війнула спідницею і сховалась у сінях.
— Тада договорились, — сказав Олексій, пихнувши димом. — Ій-бо, вріжу мата, аж руки чешуться. Борис-електрик таку комбінаційку показав, в два щота мене роздумбасив…
Льонька затирав стіну. Темно-сіра пляма значилася на білому полі, наче почварний павук.
— Галька й мені казала стіну закидать, — мовив приятель, змружуючи ліве око, на яке наплив дим. — Он, каже, завтра відгул, закидай. Знайшла дурного!
Він раптом захихотів, озирнувся й прошепотів:
— Слиш, поставлю ту бутилку, шо програв. А коли виграю, поставиш і ти, договорились?
— Чо ж, поставлю, — сказав Льонька і звівся, оглядаючи роботу. Тоді підтяг тазика до облупленого рогу і почав збивати розтрісканий тиньк.
— Ти такий зануда! — протяг Олексій. — Отак посмотрю на тебе — ригать хочеться. Будеш вкалувать і сьодня до ночі?
— Треба, — переконано сказав Льонька.
Олексій повернув голову, де стояв дощатий стіл і де поприлипали до лавок доміношники — за мить його й не стало, тільки залишивсь у повітрі сивий смердючий клубінь тютюнового диму.
Тоді знову з’явилася на порозі Броня.
— Довго будеш дуться? — спитала мирно.
Не відповів, наче не чув. Кидав розчином на ріг і грязько заліплював стіну. Залишався холодний та байдужий, і відчула Броня, що ще не відійшов. Тому фукнула зневажливо й знову сховалась у сінях.
Працював спокійно, методично й начебто неохоче. Здавалося, жив десь не тут, а замість себе покинув заводну ляльку, яка тільки й знала, що одновимірні, монотонні рухи. Кидав розчином і загладжував кельмою, відтак полишав, щоб схопилося, переходив до закиданого раніше, затирав, тоді віднаходив нове місце для підмазки. Рухався отак уздовж стіни, пересуваючи тазика, наче магічне дійство справляючи, тобто обкидів дім, у якому прожив певний час, оцими потворними цементними образами жаб, і ті жаби охоплювали ту хату лапами й присмоктувалися до неї. Цим самим ніби писав на стінах загадкові письмена, шифр того всього, що хотів сказати володарці цього дому, але не знаходив до того сили; принаймні так подумала Броня, тягнучи від колонки відро води. По воду пішла спеціально, бо то була його робота — сподівалася, що зупинить, відбере відро, але й не озирнувся, хоча відром виразисто подзвонювала, і ніби сам прилип до тієї покритої жабами стіни — захоплений творець містичних образів. Віяло від нього таким відчуженням, що не зважувалась удруге озватися до нього. Коли ж кельма зі скреготом вишкрябала з тазика рештки розчину, звівся, розминаючи закляклі ноги й задоволено озирнув зроблене. Кралися сутінки, а в глибині вулички палали, наче набухши, розцвічені кулі дерев. Були прозоро-тремкі, наче рвались у небо і тільки кодоли стовбурів тримали їх біля землі. Броня засвітила в хаті. Таки нікуди не пішла, бо й не тягло. Затята Льончина мовчанка непокоїла все більше: не відала, як її перебити. Чекала, поки зайде до хати, принаймні захоче щось переїсти. Тоді можна буде спробувати ще раз до нього заговорити, а може, й обійняти.
Льонька ж тимчасом оглядав двора: паркана було полагоджено, розхитані петлі на хвіртці підбито, дірку на даху в сараї, через яку крапало, закладено, хату підлагоджено — білити не його була турбота, а ясінчина. Шукав очима неладу чи чогось недоробленого, але не побачив, та й темнаво вже. Від цементу шкіра рук сохла, і він пішов умитися. Вмивався довго й старанно, голосно кляпаючи носиком умивальника, аж той кляпіт почав дратувати Броню і на кожен звук підскакувала. Ніяк не могла дочекатися, поки зайде до хати. Але він увіч не поспішав. Сів на ґанку і спокійно перекурював, дивлячись мертвими очима туди, де буяло море травневого цвіту і де ридав соловей, гаряче признаючись своїй коханій у своїх несталих і тимчасових почуттях, але Льонька того солов’я не чув. Вогник цигарки спалахував через однакові інтервали, ніби передавав тому солов’ю потаємні сигнали, а що сутінок загус уже зовсім, освітлював на коротку мить закостеніле обличчя. Зрештою, цигарка припекла пальці, викинув її в помийне відро. Засипіла й видала з себе останній дим, як нечиста сила, котра щезає, і це стало для нього сигналом. Звівся, важко розгинаючись, махнув кілька разів руками для розминки, звільна взявся за ручку дверей, але затримався — заходити не хотілось. Однак переборов себе і зайшов.