— Знаєш, — сказала мати, ставши на ґанку, — якийсь неспокій мене їсть…
— Який там неспокій?
— Та з-за того, що ти ото вичворив. Може б, ти й справді її перепросив?
— Переживе…
— Та я не про неї, хай під нею земля западеться! Про тебе я боюсь… Подасть вона в суд, неприятності будуть…
Олексій стояв, облитий густим електричним світлом і тримав у руці виблідлого од того світла жмута трави.
— Все-таки подумай, синоню! — м’яко сказала мати.
— Та в нас же рябенької курочки нема, — засміявся Олексій.
6
І все-таки той малий патлань завбільшки з долоню сидів у нього в пазусі, просовував між ребра рученя і грав на всіх чотирнадцятьох струнах. Може тому, Олексій погодував своє хазяйство абияк, а на кількох клітках позабував і защібки накласти. Його тягло швидше вийти на ґанка, прихопивши гітару, й потринькати хоч би з годину, щоб заспокоїти тугу, яку й мати відчувала. Отож вимкнув надвірну лампочку й таки сів, зігнувшись у три погибелі вже над сімома струнами. Тринькав, ніби нашуковував мелодію, а може, сьогоднішня мелодія й була така — тринь та тринь; і заспівав він раптом пісню так само без мелодії, щось хрипке й безголосе, якісь вихлипи, а не спів, наче його горлянка завузька зробилася. Смикався і здригався, трусив чубом і хрипко викидав із себе звуки; таки насправді прокинулись од того співу жаби, затурлюкали й задеренчали, ніби хвалячись, що в цьому вечорі вони можуть-таки переважити того нікудишнього співуна.
Куца Наталка йшла із собакою по вулиці, назустріч їй поїхало легкове авто, обіллявши окоренкувату постать жовтим промінням фар, а коли проїхало, то й почула куца Наталка хрип чи підвивання, супроводжене несамовитим бренькотом струн. Пес зупинився, загарчав, але відразу ж змовк, бо до нього також дійшла Олексійова музика Він звів морду і в такт тієї музики завив ув іскристе, засипане зорями небо.
— Цить, капоснику! — сказала собаці куца Наталка — Це той байстрюк таке витинає.
"Капосник" стих, облизався, адже присолодила йому господиня душу, кинувши в розкриту пащеку цукерку, її він ковтнув не розжовуючи, а куца Наталка потягла його до Гальчиного ґанку, де бовваніла непорушна постать і сумувала, як і той "байстрюк" із гітарою, — патлань із густою копицею волосся уже і в нєї на плечі сидів і пристукував, приплескував долоньками в такт тому хрипкому підвиванню-співу, що так химерно розлунювався по вулиці.
— Бач, — сказала куца Наталка, припинаючи собаку до скобля. — Так же вони красіво співають!..
— Як пес на утопленика, — сказала Галька і знову зіщулилась і засумувала.
— Чого це ти наче у воду опущена, Галь? — спитала куца Наталка, присідаючи на долішню приступку сходів.
— Ат! — сказала Галька, а пес звів морду догори й завив.
— Цить! — тупнула ногою куца Наталка. — Щось дуже його сьогодні розібрало!
— Душно! — озвалася Галька й зітхнула.
Вони прислухалися: з обійсть навколо валували й підвивали собаки. В унісон із ними лементували жаби, а соло вів усе той-таки невгавущий хрипкий співака, котрий часом заводив аж зовсім високо і рвав та й рвав простужені й зовсім натомлені струни.
— Зараз і оркестр почне грать, — сказала задумливо куца Наталка.
— Мусить, — озвалася Галька. — Я от сиджу, і таке мені в душі, наче відірвусь од ґанку й полечу…
— Це смутишся ти, — відповіла співчутливо куца Наталка…
А оддалік, у затишку, спав на дереві чорногуз, біля якого подрімувало троє ворон, і снилося йому два сни відразу: один добрий, а другий поганий. Добрий був про те, що він таки знайшов чорногузиху і поклали вони гніздо на всохлім стовбурі з обрізаною верхівкою, на яку господар витарабанив колесо. Йому снилися діти, яких не мав уже кілька років, і те, як учив він дітей літати та й харч собі здобувати. Поганий сон з’являв власне його весілля, але молодою виявились оті три ворони, з якими так несподівано сприятелювався, і діти від того шлюбу пішли чорні та короткодзьобі, тільки крила мали батькові й ноги. Тихо плакав крізь сон чорногуз на таку зміну в його роді, але ворони втішали його повсякчас.
— Зате ми не у ворожнечі живемо, — мовила перша, а друга їй підтакнула:
— Хто скаже, чого в наших дітей більше: воронячого, а чи чорногузячого?
— Діти наші вже не потребуватимуть для гнізда солом’яних стріх, — сказала третя ворона, — досить їм звичайної гілки!
І все-таки, незважаючи на ці мудрі резони, він плакав уві сні, той чудний чорногуз, бо хоч його сіре пір’я посіріло від бруду, все-таки тішився з нього.
"Хай би було навпаки, — думав він, а може, й говорив. — Хай би мої діти були зовсім без чорного".
— Багато ти хочеш, — сказала на те перша ворона.
— Хочеш білих дітей, то чому не поєднався з чайкою? — мовила ворона друга. — 3 чайкою, яка ловить рибу ліпше за тебе!
— Але вона ненаситна, чайка, — повідомила третя ворона, — і не зміг би ти її прогодувати…
— Коли б я не зміг прогодувати жінки, — сказав чорногуз, — то не зміг би її біля себе втримати…
Звів довгого носа і дзьобнув велику синю зірку, що приспустилася до його дерева надто низько. Ковтнув її, як звик ковтати жаб, і хміль розлився йому по тілі.
— Гей, танцюйте, мої жони! — вигукнув він, притупнувши довгою червоною ногою. — Гей танцюйте й витанцюйте нам добру долю!
Ворони закивали головами і, розчепіривши крила, почали помалу прокручуватися, підіймаючи короткі лапки й притупуючи ними — з горлянок їхніх виривалося щось хрипке й безголосе, якісь вихлипи, а не спів, ніби мали вони завузькі горлянки. Чорногуз же зігнувся в три погибелі до струн гітари, яку затискав крильми, і смикав та й смикав ті струни дзьобом. Здригався, трусив головою і вряди-годи хрипко підспівував — дивилася на ту химерну гулянку темна, шовкова ніч, яка до всього ставиться милостиво, бо все може зрозуміти.
7
— Пора, капоснику, — сказала куца Наталка і відстебнула ланцюга від ошийника.
Пес, здавалося, не помічав, що звільнений, стояв виструнчений і насторожений — вдивлявсь у темінь. Ніздрі його затремтіли, а вуха нагострились.
— Я тебе не тримаю, — шепнула куца Наталка; пес зірвався з місця і безшумно полетів у темряву.
Куца Наталка засміялася. Здавалося, її сміх одірвався від неї і помчав у темряву так само, як мчиться нерозлучка її — пес; вона підступила до паркану й присіла там, де була чимала шпарина, замочивши при цьому поділ джинсової спідниці й коліна у щедру росу. Розклала руки по дошках паркану й притислася до шпари обличчям.