— Може, мені рябеньку курочку взяти й перепросити? — спитав він із серцем і повернувся, щоб вийти з хати, — спокою не мав і тут.
— Від тебе не відпало б, коли і рябеньку курочку взяв, — озвалася мати, і її палець знову зашкварчав під праскою. — Треба так, синку, зробить, щоб ніхто до тебе не сікався…
Олексій вийшов на ґанок, щоб не слухати материного ґдирання, і знову побачив біля хвіртки Магаданшине обличчя.
— Я коли розказала Стьопі, як ви ту Гальку провчили, — солодко проказала вона, — то він, хоч який больний, не знать як сміявся! У мене, каже, до тої чортиці тоже рука чесалась.
Олексій черкнув сірником і сховав обличчя в долонях. У цей час над їхніми головами прошелестіли крила — летів чорногуз.
Куца Наталка звела голову, пір’я чорногуза аж почорніло від бруду, а десь од річки каркнули ворони.
— Він із тими воронами дружить, — сказала куца Наталка.
— Хто, Олексій? — нетямковито перепитала Галька.
Куца Наталка затремтіла й помовчала — сміялася. Був той сміх не дзвінкий, а шелестливий.
— Цей Олексій тобі з голови не вилазить, — мовила, віддихавшись після сміху. — Це я про чорногуза сказала. Він там на річці з трьома воронами дружить. Чи їсти їм дає, чи як воно там получаїться — я щодня їх бачу!
Вона раптом замовкла, бо погляд її спинився на вирізаній у паркані дірці.
— Слухай-но, Галь, — сказала повільно. — А той лобуряка ще й досі тримає кролів?
— Цілу ферму, — Галька схлипнула і втерла носа. — А ти що, купить у нього хочеш?
Куца Наталка хмикнула й зустрілася поглядом зі псом. Кивнула на дірку, і її вуста на обличчі почали розповзатися.
Собака ляско гавкнув. Тоді знову розтулив рота, вивалив язика й важко задихав.
— Це він у мене так цукерка просить, — зауважила куца Наталка.
4
Чорногуз ходив по березі саме там, де не було людей, зате висовували цікаві мордочки жаби — запливали туди, шукаючи тиші, задурманені од річкового гомону пліточки та єльці. Чорногуз ходив по мілкому, хапав жабу, пробиваючи її дзьобом, ловив і рибу. Що з’їдав сам, а що кидав своїм товаришкам-воронам. Ворони нападали на розтерзане тіло і миттю здзьовбували. Чорногуз тимчасом оповідав їм про свою самотність — цього літа не знайшов він чорногузихи і мусив жити без пари. Оповідав він розважно, що чорногузиха, зрештою, була, але не зумів він її втримати, бо не поклав доброго гнізда, отож і досі без гнізда перебивається, бурлакуючи. Ворони вже давно проковтнули чорногузову дачку, ставали супроти нього, схиляли набік голови й удавано співчували. В їхніх очах при цьому спалахували голодні вогники, і чорногуз мусив знову шукати для цих трьох дів щось поживне. Кидав їм проколоту жабу і, поки вони дзьобали, говорив, що є от їх три дівки — він, може, пішов би супроти природи та й узяв котрусь із них за жінку, але поки що не навчився розрізняти, котра з них та й хто! Окрім того, розсудливо звідомив чорногуз, не певний він, чи не втратять його нащадки від такого шлюбу білої своєї познаки.
— Тоді стануть чорні, — сказала перша ворона. — Невелика біда!
— Ніякої біди! — притакнула друга. — Ми от чорні — і нічого!
— Чорні — і нічого! — притакнула й третя, смиренно схиляючи голову набік.
Чорногуз викинув подругам ще й рибину, сам не захотівши їсти, — та рибина була з солітером. Ворони ж з’їли і солітера, й рибу, і поки вони це чинили, чорногуз розсудливо сказав, що коли його нащадки втратять білу познаку, то не зможуть самі здобувати їжу, а стануть такими поберушками, як і ці троє, котрих щодня він підгодовує.
— Зате матимеш турботливих жінок, — сказала перша ворона.
— Не одну, а трьох, — сказала друга.
— І пір’я твоє не буде брудне, — бридливо поморщившись і озирнувши жениха з голови до ніг, сказала третя ворона.
Чорногуз викинув воронам жабу і сповістив, що вони не без розуму птахи, однак він побоюється: чи не порушить цим світової гармонії та й завеликий він супроти них.
— Для одної великий, а для трьох ніскільки, — сказала перша ворона, а дві інші згідливо замахали головами.
— Я вельми ревнивий, — відказав на те слово чорногуз. — Мушу вам наперед сказати: невірну жінку вбивав. Коли ж ви будете за мною всі три, значить всі три будете невірні…
— Це софізм, — сказала перша ворона.
— Це неправдивий умовивід, — сказала друга.
— Це викрут, — зазначила категорично третя.
Чорногуз задумався на хвилю, але в цей момент прилетіла до них каменюка, і вони змушені були знятись у повітря, хоч кидав каменюку малий дванадцятирічний увірвитель, який вічно лазив по річці, звали його Васею, а на вулиці дражнили Равликом.
Отож саме тоді, коли бузувір, прозваний Равликом, метнув у розсудливих птахів каменем, Олексій насилив на носика колонки шланга: його мати в глибині двору обома руками трималася за кишку; Олексій натиснув на ручку, і струмінь рвонувсь у шланг, який ледве не вирвався з рук старої. Стоячи спиною до Гальчиного порога, Олексій не бачив приклеєного до шибки обличчя, як не побачив і того, що неподалець розчинилася хвіртка і до колонки майже бігцем побігла куца Наталка з відром ув одній руці та з ланцюгом у другій. Пес загарчав на Олексія, той аж кинувся з несподіванки (обличчя, приклеєне до шибки, раптом покругліло й розплилося — сміялося), зняв шланга з колонки і ввічливо відступив набік, щоб куца Наталка набрала води.
— Що це ви усе з псом ходите? — миролюбно спитав Олексій.
— А щоб ніхто на мене своїх рук не підіймав! — відрізала Наталка і, наливши води, пішла, волочучи за собою відро й собаку.
Він знову натяг на рурку шланга і натис на ручку, і знову посмутніло за шибкою оте приклеєне лице. Однак стукнула хвіртка, і куца Наталка вдруге вийшла на вулицю з відром ув одній руці і з собакою у другій. Пес загарчав, і вдруге схарапудився Олексій — мусив знову відступати вбік і скидати шланга.
— Це й ви города поливаєте? — спитав він.
— А що, тільки вам його треба? — відрізала куца Наталка, а лице, приклеєне до шибки, знову засвітилося й засміялося, ніби це місяць зійшов чи сонце.
— Що там таке? — гукнула з-за паркану мати.
— Воду беруть, — сказав Олексій і чиркнув сірником, щоб прикурити.
— Теж города поливаєш? — висунулася з-за паркана Олексійова мати.