Коло саджалки у глибині кар’єру не було жодного хлопчака; вітер напинав дерева, вив, немов сказився, і каменяр, нарешті, звів голову. Скинув окуляри: сіре обличчя, біля очей світлі плямки, сірі очі з-під сірої кепки — в цю мить каменяр нагадав шевцеві сірого чоловічка, а може, то він і був. Зирнув на небо, а тоді знову наклав окуляри.
Швець стояв над урвищем, довкола валялися ще не оброблені брили, вихори стрибали по них, як навіжені, ганяючи хвилі кам’яного пилу, і шевцеві вперше стало тут незатишно. Може тому, що тут сидить цей глухий каменяр, такий схожий на сірого чоловічка, а може, від прізвища, яке він прочитав.
Вітер шарпав на каменяреві одежу і засівав його пилом, вони під цим небом були, як рідні брати, і у шевця в погляді заграв знайомий уже сивий вогник. Тіло в нього млявіло, могутні м’язи на руках та ногах засинали — невідь-чому ніяк не міг покинути кар’єра і цього самотнього каменяра. Але він примушує себе піти звідси, адже йому немає діла до того каменяра, онде воно — його обійстя: сіра, кам’яна смужка обхоплює його, наче пасок; онде вони, хата й дуби; загорожа тільки трохи недороблена Він іде швидким кроком по стежці, всипаній дрібного жорствою, простує поміж ям з вибраним каменем; звідси добре видно: димить піч, вітер немилосердно шарпає димок і той танцює довкола рідної постаті в білій хустині. Швець іде швидше й швидше, а ззаду монотонно й безнадійно цюкає сірий каменяр — наче насмішку чинить!
Звідси й справді все чудово видно, і завтра він погляне на обійстя іншим оком, завтра вже не буде того просвіту в його паркані, завтра він побачить своє обійстя підперезане кам’яним паском цілком. Хвіртка біля нього, як пряжка (за спиною цюкає й цюкає зубило: наче годинник чи механізм міни); шевцеві навіть прикро, що той каменяр не може вгомонитись, але йому й радісно: скоро, зовсім скоро налетить на землю гроза. Вітер немилосердно шарпає одежу, кілька важких крапель розбилося йому на обличчі; він майже побіг з гори, а коли перейшов моста, стало дивовижно тихо. Вітру мов не було — хрумтіла курява на зубах, тиша стояла моторошна й загадкова, а в повітрі зависло щось сторожке й тривожне.
Тоді й линула злива. Швець побіг у дощі, бо перестояти не було де, і від того радість його ще збільшилася. Дощ був теплий і запашний, синюватий і лагідний. Заблимотіло вгорі, лупнув грім, швець уже й бігти перестав. Ішов собі й усміхався. Вода котилася по ньому, обмивала тіло, холодила, але це була тепла вода і холодила вона приємно. Усмішка лежала на його вустах, він навіть зупинився біля шлюзу: звивалася непогамовна течія, шумка й лагідна; дощ уже лився так, що на ньому й нитки сухої не лишилося — наче потрапив він під водоспад.
Був на березі й сірий чоловічок. Сидів під хирлявим деревцем навпочіпки, злякано скорчився і сховав голову в плечі. І шевцеві стало зовсім весело, тіло його заспівало й запрагло роботи. Він уже забув про вітер та вихори, про чудного каменяра і про прізвище, яке прочитав на плиті. Ішов, усміхаючись, і підставляв обличчя під дощ — отаким його й запримітив сірий чоловічок. У тілі сірого чоловічка засвітилася жовч, він стис попсовані зуби, аж зарипів ними, втягнув глибше голівку в плечі — тілом його пройшли дрижаки. Ставав тут під деревом лежачим каменем, хоч ув очах у нього — жовтий вогонь: далекі відсвіти малих і блідих блискавок А дощ валив і валив, синюватий і теплий, земля й річка щасливо парували, приймали зливу, як дарунок, тож яке їм діло до скорченого під деревцем чоловічка!
Швець відчинив хвіртку, а з дому вийшла, тримаючи над головою парасолю, Ніна. Була стурбована й заклопотана. Стала перед ним і дивилася. Наче хотіла кудись полетіти з цією чудною і зайвою парасолею. Він засміявся, а тоді заусміхався; вона відчула: всміхається оце він до неї, прийшов він ущент мокрий до неї, їй захотілося відкинути цю й справді непотрібну парасолю й кинутися до нього. Щоб підхопив її сильними руками і щоб закружляли вони з ним по дворі. Але з дверей до них виставилися два цікавлющі личка, і їм треба було вдавати перед тими личками бозна-яку поважність — жінка стрималась. Усміхнулась і єдине, на що спромоглася, прошелестіла щось про дощ і про те, як сильно він змок.
— Еге ж, — сказав він голосно. — Зараз грітися буду!
6
Сірий чоловічок здригнувся і здивовано розтулив рота. Аж очі вирячив, йому стало по-справжньому маркітно. З хвіртки виїхав візок, за ним біг напівголий чолов’яга у смішних, прив’язаних шворками калошах, на голові в нього — беретка, а тіло від води бурштиново грає. Чолов’яга всміхався, може, в нього й справді не всі вдома, подумав сірий чоловічок, і йому тут, під деревом, напівзмоклому й нещасному, стало ще прикріше. Бо куди оком глянь — ні душі, куди оком глянь — тільки патьоки, дощ уже не грозовий, а спокійний. Зникли блискавки та грім, лопотіло й лопотіло; в ногах у сірого чоловічка здулася калюжа і на ній спалахували раз по раз пухирі. В тих пухирях відбивалося небо, і дивний чолов’яга з візком, котрий притьма біжить через галявину; сірий чоловічок злякано зирнув навколо, йому вже захотілося звідси піти. Але був тільки наполовину змоклий; вийшовши на вільний простір, позбувся б і того сухого, що мав на тілі, тож зітхнув, як утомлена парова машина. Над плечима у нього й справді звивалася пара, він аж упрів, а може, упрів він од страху?
Швець скочив у річку, був сьогодні надмірно моторний, від річки диміло і, здавалося, він сам задимів посеред води. Ось-ось спалахне вогнем і згорить, як горить підпалене блискавкою дерево; сірий чоловічок метав на нього блискавки свого погляду; швець нагнувся, по напруженій спині зацокотіли теплі краплі, ноги міцно вперлись у дно, об пальці вдарило кілька слизів, що ховалися під каменем, вискочив навіть рак і кулею майнув у нього перед очима. Швець тихо засміявся — було йому на душі погідно. Каменюка трапилася чотирикутна, трохи схожа на ті плити там, на горі, можливо, її покинув колись, напівобробивши, якийсь самотній каменяр; можливо, на ній теж готувалося місце для надпису, але той, для кого це готувалося, так і не захотів умирати.