Марія промовчала. Увіч не мала настрою вступати в балачки.
— Думаєш, він справиться? — з сумнівом спитала куца Наталка, а її пес зробив спробу відчинити хвіртку лапою, щоб зайти до Марії, що йому, ясна річ, не вдалося, бо та хвіртку тримала.
— Горбатого могила справить, — сказала Смердиха-молодша.
— Да, трудно з цими паразітами. То це ви і в суд подаватимете на розвод?
— І це свекруха сказала? — неприязно зирнула Марія.
— Нє, цього не казала. Це я вже від себе питаю.
— Ми з ним полюбовно розійшлися.
— Полюбовно? — округлила очі куца Наталка. — Це значить, що у вас як ото сварка. Ну, конешно, паразітів тра учить.
— Ми з ним розійшлися назовсім, — трохи сердито відказала Марія.
— Да, інтересно, — мовила куца Наталка, вела вона розпит обережненько, бо увіч бачила непривітність товаришки. — По судах кому воно приятно тягаться. Тоже придумали: не хочеш разом жить, то тягни в суд.
— А я не хочу ні перед ким вивертати своєї білизни.
— І це правильно, — сказала Наталка — А шо, ти і з сестрою посварена?
— З чого ти взяла? — здивувалася й трохи вразилася Марія.
— Аз тою, що вона про тебе у мене розпитувала. Ну, про цей твій розвод… А чого мене? Могла б і до тебе прийти.
Ця новина Марію раптом схвилювала добре знала, що сестрі її біди — як маслом по серці, що вони з Йонтою залюбки перебиратимуть її кісточки, що, зрештою, може, сестра до неї й прийде, щоб розпитатись, а може, й не прийде, бо так повелося, що Валька з Йонтою ніколи в її двір і ногою не ступали, хоч не раз до себе їх запрошували — ніби підкреслювали, що вони між собою не рівня, що роблять їй милість, запрошуючи, — гнів уже клекотів у Марії, і вона хотіла відшити куцу Наталку — не до балачок їй було.
— Ну, я пішла, бо в мене нічо не зварено, — сказала й покинула Наталку з її вельми розчарованим псом, бо йому так і не вдалося сьогодні з насолодою обнюхати Смердихи-молодшої. Він аж заскавчав легенько, але міцна Наталчина рука повела його, куди не хотів, і він, опираючись і рвучись із ланцюга, рушив у подальші мандри, навіть не запримітивши, що ту розмочу біля хвіртки слухала, схована за рогом хати, Смердиха-старша, якій, однак, підслухи дали зовсім мало поживи, тож вона зайшла у невістчин дворик, щоб розпитати про сина, який потеліпався в бур’яни, зокрема, її страшенно цікавило, де взяв її син гроші, адже місцеві сороки вже встигли їй донести, що компанія в бур’янах уже п’є, прогнавши тільки Партизана, що марух із п’яницями нема і що "ставить" ніхто інший, як Смерд-молодший, а решта, навіть Торя, який виграв сьогодні у карти, п’ють надурнячка. Таке марнотратство синове тяжко вражало Смердиху-старшу; вона навіть подумала, чи не вкрав її синуля ті гроші в своєї жінки — оце й була причина, чому Смердиха-старша підслуховувала і чому так швидко забула про недавню з невіткою сварку — ось і стовбичила в невістчиному дворику, сподіваючись, що та з’явиться, в чому й не помилилась.
— Вийшла в мене сіль, — сказала свекруха, коли Марія ступила у двір. — Чи не позичила б? Неохота з-за одної солі до магазину пертися.
Марія блимнула на свекруху, але так уже в них повелося: коли першою заговорювала старша, то молодша цей знак миру безвідмовно приймала. Пішла й винесла старій скляничку солі, що й стало знаком їхнього миру.
— Не знаєш, чого Юрка поліз ото в бур’яни? — спитала солоденько.
— Мене це не інтерисує, — коротко відказала Марія.
— А не знаєш, що вони там п’ють? — тим-таки голоском спитала свекруха.
— Він весь час п’є, — мовила Марія. — Мені вже до нього діла нема.
— А не знаєш, що вони п’ють на його гроші?
— Ви звідки знаєте? — не втримала байдужого тону Марія.
— Ну, в нас на вулиці таке сховать трудно, — ухильно відказала свекруха.
— З марухами п’ють? — холодно спитала Марія.
— Нє, ті ще не приходили.
— Ну, то хай п’ють, мені яке до того діло.
— Воно то так, — сказала свекруха. — А де Юрка взяв гроші?
— Десь узяв, — буркнула невістка. — Може, у вас украв.
— У мене? — зчудувалася Смердиха-старша й засміялася, поводячи замотаною в хустку головою. — В мене не вкраде, бо в мене тих грошей нема. Де в бідного гроші? А може, він у тебе потяг?
— Ми з ним розділені, — сказала Марія.
— Ну, мені до твоїх грошей діла нема, — пропищала Смердиха. — Я тебе хотіла придупридить.
— Спасибочки, — мовила Марія. — Якось розберемося.
Смердиха-старша пішла до себе невдоволена. Одне те, що загадка залишалася загадкою, а друге: довелося йти на дочасне примирення з невісткою і все заради скіпки солі. По-третє, вона не мала з чим новеньким вийти до пащекух біля каменя — це найбільше її огірчувало. Зирнула на Смерда-старшого, той сидів на стільці і плів сіточку, водночас тужно позираючи на річкове плесо, — їй страх як захотілося зруйнувати спокій старого, а як це зробити, чудово знала: треба з ним заговорити про гроші. Через це вона крадьки підступила до старого й мовчки стала, тримаючи водночас на обличчі такий загадковий, тривожний і водночас таємничий, ще й урочистий вигляд, що він раз і другий кинув на неї роздратованим поглядом.
— Чого це стала тут, як стовп? — не витримав нарешті.
— Є чого, — багатозначно сказала Смердиха-старша. — Тіки тобі неінтересно, шо в нас у домі робиться.
— Нехай він завалиться твій дім.
— Твій, а не мій, — покірливо озвалася стара.
— Я вже тобі казав: немає в мене сили на вашу колотнечу.
— Ну да, — тоненько сказала Смердиха-старша. — А я нічо тобі й не кажу. Бо шо тобі до нашого дому, сімні і грошей наших, ну да!
— Яких грошей? — спохмурнів старий.
— А Юрка за шо п’є з тими гицелями в бур’янах? — кинула вона сухеньким перстом — Чи мо’, заробив?
— То, може, та кляча йому дала?
"Клячею" вони називали в своїх розмовах невістку.
— А ти й не знаєш, що вони не разом живуть? А ти й не знаєш, що вони забили двері, і Юрка лазить теперички у вікно? А ти не знаєш, що вони вже й вєщи розділили? Нічо ти цього не знаїш?
Смерд сидів, витріщивши очі: і справді нічого цього не знав. Серце в нього почало шалено гупати в грудях, а кров припливла до обличчя. Смердиха тимчасом цвіла від задоволення, бо й не сподівалася, що так легко зможе зруйнувати спокій старого.