— Пусти, Вась! — сипів він. — Ну, ніколи більше не буду! Ну, не вбивай!
Правою рукою шастав по дверях, об які впирався, надибав на защіпку й відкинув її. Вася Равлик щосили садонув його в пах, і Олексій з ревом вивалився на ґанка. Перекотився через голову і, тримаючи в руках штани, з підвиванням побіг до хвіртки.
— Вб’ю заразу! — кричав на ґанку роз’юшений Вася Равлик. — Не попадайся мені на очі, бо як вошу розчавлю!
Олексій виваливсь у хвіртку, хоч міг би податися до себе через города і зник у темряві. Вася Равлик тремтячими руками совав собі до рота сигарету. Ламав сірники й тільки з десятого припалив. Важко віддихував і ковтав дим. Чув спиною освітленого квадрата дверей, освітлені сіни, освітленого квадрата прохідної кімнатки й кімнати більшої. Повернувся на закаблуках і хряснув за собою дверима. Рая все так само сиділа скоцюрблена на постелі, затуливши руками обличчя, й дрібно трусилась.
— Не бий мене, Вась! Не бий! — зажебоніла вона.
— Ти, чортице! — засипів Вася Равлик. — Чого тобі бракувало? Я тебе, заразу, вдягнув, годував і поїв, дрихла тут цілими днями — то це треба ще й тічки сюди наводити?
— Вони самі приходили, — сказала вона схлипуючи.
— А ти не могла віднадити?
— Нє, — сказала. — Вони приходили.
Тоді він схопив її за волосся і скинув на підлогу. Вона скулилася у ногах і трепетала, згорнута калачиком.
— Одягайсь і забирайся! — гостро сказав.
— Не жени мене, Вась, — зажебоніла тонко. — Побий, а не жени!
— Ні, я вже тобою ситий, — кипів Вася Равлик. — Одягайсь і забирайся!
— Я не хотіла! — сказала вона. — Вони приходили, а я не хотіла.
— Забирайся! — тонко заверещав він.
Тоді вона впокорилася. Пішла до шафи й витягла своє сіре плаття, те, в якому сюди прийшла, — Вася аж очі роздер, адже казала, що те плаття залишила в мамки! Накинула його на себе, тоді підійшла до стільця, де висіло плаття нове, розстебнула тремтливими руками кишеньку й витягла помаду, маленького гаманчика і тушового олівця. Зирнула на Васю великими, болісними очима.
— Не проганяй мене, Вась, — прошепотіла. — Ти ж не казав, що не можна.
Він мовчки показав їй на двері. Тоді вона знову пішла до шафи й витягла звідти старі поношені туфлі, які начебто теж в мамки залишила. Взулася і знову стала, дивлячись на Васю.
— Не проганяй мене, Вась! Мені нікуди йти!
— До мамки підеш. На Мальованку!
— Мамка мене битиме, — сказала печально.
— І є за що! — ревнув він.
Вона пішла. Якось розбито, похилено, пригноблено. Але ще раз зупинилася.
— То мені вже ніколи не приходити?
— Ніколи! — крикнув він. — Забирайся, щоб я ноги твоєї не бачив!
Знову здригнулась усім тілом, ніби він ударив її, і пішла. Відчинила двері, ще раз зупинилась, а тоді й сховалась у темряві, яку перед собою відслонила.
Тоді Вася звалився на підлогу в тому місці, де стояв, і раптом заридав. Заридав, бо несила йому було все це витримувати, бо мав він, зрештою, незле серце і сам не був злий, але й сили в нього, Васі Равлика, небагато. Товк лобом об давно нефарбовані дошки підлоги, аж підвивав, кусав губи й мочив слізьми ту підлогу, аж доки не вичерпався до решти і не завмер витягтись. Відчув, що підлога холодить його, що вона його заспокоює, що й сам він тверезішає й поступово приходить до тями. І разом з отим отверезінням прийшла йому до тями ще одна думка, ніби він не все ще зробив, аби навіки витравити з себе всі ці кілька місяців, які прожив разом із Раєю, змити чи зірвати з себе відчуття її в себе на вустах, на грудях, руках, ногах, скинути її з себе, як панциря, убити її присутність у кожній своїй клітині, в крові, шкірі, м’язах, очах, в системі запахів. Ще не мав права безвільно розлежуватися, бо не відпочивати йому треба, а довести до кінця своє діло. Ще ж бо існують у цій ночі Віталій Корж і Шурка Кукса, яким ще не сказав він свого слова. Тільки тоді повернеться спокійний додому, як людина, котра виконала неприємного, але необхідного обов’язка, і тільки тоді він зможе заснути. Завтра ж прокинеться зі свіжою головою, прокинеться в нове життя, адже досі ніби в дурмані жив.
— Хай йому чорт із цими чортицями! — пробурмотів Вася Равлик і ледве звівсь із підлоги — все тіло йому боліло.
Розбито почвалав до холодильника, вийняв звідти недопиту пляшку із самогоном і просто з горличка її вицмулив. Гарячий струмінь потік йому по жилах, а очі зробилися вузькі й холодні. Висунув шухляду кухонного столика й витяг звідти кастета. Наклав на долоню і розімкнув пальці. Зняв із цвяшка ключі й пішов по кімнатах, гасячи світло. Тільки по тому вийшов на ґанка і ледь не перечепився через Раю, яка сиділа тут скулено.
— Я тобі сказав — забирайся! — проказав він крізь зуби й почав замикати хату.
Рая скавульнула в нього в ногах, як побита сука, і ще тугіше зібралася в грудку. Вася Равлик замкнув двері, поторсав їх, а тоді збіг зі сходок, подавшись до хвіртки.
— Не проганяй мене, Вась! — донеслося від ґанку печальне м протяжне. — Побий, а не проганяй!
Але він не відповів. Хряпнув хвірткою і опинився на порожній темній вулиці, на якій горів тільки один ліхтар, та й гой десь аж у кінці її. Вася Равлик уклав у вуста цигарку й закурив. Кастет холодив йому долоню, і він опустив праву руку в кишеню. Віталій Корж жив неподалік від ліхтаря, і Вася Равлик насторожено зиркнув у бік вікна рябої Надьки — було воно безживне. З Магаданшиної хвіртки, як завжди, шмигнув кіт, той-таки, чорно-чорний, але Вася Равлик був не в такому стані, щоб жартувати і з ним вітатись. Тож люто фуркнув на нього, і кіт з жахом пропав у дірці паркану. Зрештою, виваженого плану Вася не мав: чи постукати й викликати Віталія, а коли вийде жінка, хай і вона знає, який у неї в хаті кнуряка, чи просто почекати, — може, він додому ще не прийшов? Але Віталія Коржа викликати не довелося. Той стояв за парканом, власне, за хвірткою, і його голова, увінчана білою кепочкою (в цій кепочці він і рибалив), цвіла вогником сигарети.
— Здоров, Корж, — мирно сказав Вася Равлик, стискаючи пальцями кастета.
— Привєт! — добродушно озвався Віталій Корж. — Я оце стою і думаю: славного коропця ми тоді з тобою впустили.
— А я оце йду й думаю: чи є твоя жінка вдома? — вкрадливо сказав Вася Равлик.