Сулейман мовчки наближався до обляженого міста.
Коли під'їхали на якесь узгір'я, очам їх представився величавий вид. На високі окопи і мури Відня, як оком сягнути, дерлися зі всіх сторін рухливі муравлища полків падишаха, освітлювані червоним блиском заходячого сонця. Всі віденські церкви дзвонили на тривогу, жалібно, понуро.
Бам, бам, бам! Бам, бам, бам!
Гармати ревіли, міни тріскали. Чорний дим покривав окопи і мури міста. Коли вітер провівав його, видніли серед його клубів блискучі панцирі німецького лицарства і густа чернява полків мослемських, що, мов бурлива повінь, заливали зі всіх боків залізні відділи німців.
Кам'яними вулицями Відня бігли монахи з хрестами в руках і голосили: "Бог і Мати Божа помилують нарід, коли він варт Божого змилування!"
З домів виходили навіть ранені, щоб останками сил метати чим хто мав на ворога. А втомлений недостатком народ виносив останки харчів для підкріплення воїнів перед страшним наступом турецьких сил.
Кривавий бій шалів уже між окопами і мурами Відня. Стиснене і заливане мусульманами місто виглядало, як утомлений пливак, котрому на уста виступає смертельна піна: на мурах християнського міста появилися довгі процесії німецьких жінок у білих одягах, з малими дітьми при собі.
Вид їх мав підбадьорити борців і немов сказати їм своєю появою: "Коли не встоїте у бою, то дітей ваших застромлять на списи, а жінок і дочок ваших заберуть у неволю чужинці..."
Спів від них лунав — рівний, поважний. Священики в білих орнатах благословили їх і йдучих до бою лицарів золотими монстранціями. Церковні прапори маяли на вітрі. Дівчатка в білих одягах і самі смертельно бліді сипали квіти перед монстранціями.
А як на високій вежі св. Стефана ударив великий дзвін на "Ангел Господень", спазматичний плач потряс білими радами жінок і дітей німецьких: вони, ревно плачучи, витягали руки до неба і благали помочі в Бога.
"Аллагу Акбар! Ла іллага іл Аллаг! Ва Магомет рассул Аллаг!" — лунало їм у відповідь з густих лав мослемів, що перли без уговку на мури міста. Перли й лягали покотом, і нові перли — без кінця.
Сулейман Величавий підніс очі до неба і сказав разом з військом своїм: "Аллагу Акбар! Ла іллага іл Аллаг! Ва Магомет рассул Аллаг!" — І рушив конем у напрямі свого штабу.
Султанка Ель Хуррем вмить догадалася, що він готов для одушевления своїх полків особисто піти наступом на місто.
Задрижала на цілім тілі.
Бо якби муж її впав під мурами Відня, то хоч місто могло б тоді бути здобуте роз'юшеним військом мослемів, та всі плани її умерли б разом з життям її мужа. Ще син її був замалий, щоб міг устояти в тім вирі, який міг зірватися по смерті великого султана і його первородного сина. Ще майже нічого не приготовала до таких змін.
Пригадала собі слова Кассіма про небесні зорі, що мають силу над людьми на землі. Чула не раз, що ті зорі затемнюються. Від заходу надходила ніч і темна хмара,
А на мурах міста німецькі жінки в побожній екстазі на очах мужів і синів своїх зривали з пальців золоті і срібні перстені, здіймали прикраси з голов і складали прилюдно перед монстранціями на знак, що раненим і родинам погибших дана буде поміч. А там, де на мурах було замало мужчин, жінки і діти германців метали в турецьке військо приготоване на мурах каміння і лили гарячу смолу з казанів, що кипіли у фрамугах мурів.
А бій кипів. Шалений бій на білу зброю, на ножі, на зуби і пазурі. Великий, жертвенний бій, від якого ще не загинув ні оден нарід на світі, що вмів вірити і молитися. Не загинув, а скріплявся пролитою кров'ю і молитвою своєю у тяжкі години горя і тривоги: бо конають тільки ті народи, що не жертвують і не борються до загину — в єдності й молитві своїй.
В сутінках вечера побачила султанка, як засвітилися всі церкви віденські, немов великі вівтарі, освітлені для Бога, котрий бачить і рахує кожду жертву людську. Перед її очима стали створені царські врата церковці св. Духа на передмісті Рогатина у хвилі, як ішла до слюбу і як почула крик: "Аллагу — Аллаг!"
У світлі червоних смолоскипів узріла на мурах Відня, як німецька дитина завбільшки її сина Селіма кидала каменем у яничара, що ліз по драбині.
Серце в ній тьохнуло.
Несподіваним і для себе рухом схопила обома руками за узду коня свого мужа. Наполоханий кінь Сулеймана кинувся вбік, і султанка вилетіла з сідла. Сулейман хотів її задержати і впав з коня.
Оба ад'ютанти зіскочили зі своїх коней.
Султан встав мовчки. А султанка Ель Хуррем клякла на розмоклій землі і, зложивши руки, як до молитви, залебеділа до свого мужа:
— Ти не підеш у вир сеї боротьби! Бо тут може померкнути твоя зоря! А ще жаден твій син не годен сам усісти на престолі султанів, ні піднести меча проти бунту! — закричала.
І, заломивши руки, слізьми зросила криваву землю німецьку .
Від заходу надтягала буря. Від долин дунайських свистів вітер по горах і кидав першими заблуканими каплинами тучі — кидав на чорного коня завойовника Османів, і на нього самого, і на двох його ад'ютантів, що стояли, як кам'яні подоби, мовби не чули й не бачили нічого. Кидав і на сплакану султанку Ель Хуррем, що виглядала, мов мучениця у світлі лискавиць на долині плачу. І була мученицею, бо більше ударів горя ждало на неї в житті її, ніж було тих каплин тучі, котрі порахувати може тільки сила Божа.
Здалека чути було, як кріпшав шум і гук християнської кріпості. То, очевидно, кріпшала оборона Відня.
Сулейман мимо болю звихненої руки не дав по собі пізнати нічого.
Великий завойовник і законодавець Османів, обернувшись обличчям до Мекки, покірно зітхнув до Бога і дав знак одному з ад'ютантів.
Той приложив трубку до уст.
За хвилинку грали вже труби і позавни від штабу. І здовж розбурханих, мов морські буруни, рядів мослемських заграли труби й барабани разом з першими громами бурі.
— Чи то знов до наступу? — запитала, все ще клячачи, султанка Ель Хуррем.
— До відвороту, о Хуррем! — спокійно відповів володар трьох частей світу. І, підступивши до жінки, підняв її з мокрої землі власною рукою.
Обоє йшли, мовчки і думали про своє життя. Він думав у покорі свого духу про волю Аллага, котрий, може, тут, на сім місці, поклав межу для дальшої кари "джаврам".