А султан, сплюндрувавши Вірменію, яку перед тим три роки витоптували війська шаха Тахмаспа, перейшов через гори, прямуючи в долину Кури, де серед широкої рівнини стояв тисячолітній город Гянджа. Те, що лишилося за гірськими хребтами, Сулеймана не цікавило. Не чув стогонів, не бачив сліз, дим пожеж, не проникав у його розкішний шовковий намет, його старі очі не вчитувалися в гіркі рядки вірменських іштакаранів [80], в яких писалося: "Цього літа написано святу книгу в гіркий і тяжкий час, бо в гіркоту й печаль повержений багатостраждальний вірменський народ. Щороку нові й нові біди падають на вірменський народ: голод, меч, полонення, смерть, землетруси".
Сулейман стояв перед Гянджею, дивився на її високі червонясті стіни, на неприступні башти, на гігантські чинари, що здіймалися над мурами, баштами й домами города, мов зелені донебесні шатра, і вельми дивувався, що цей город досі цілий, що не став він здобиччю ні шахського війська, ні безжальної османської сили.
Безмежні виноградники довкола Гянджі й поля, що родили сам-сімсот, були витоптані султанським військом в один день, вікові горіхові дерева порубано для вогнищ, на яких готувався плов для яничарів, річку Гянджа-чай перегороджено, щоб лишити оточений город без води. Сулейман послав глашатаїв до стін Гянджі з вимогою впустити його в місто без спротиву, бо він прийшов, щоб вклонитися пам'яті великого Нізамі, який прожив усе життя в Гянджі й там був похований.
Гянджинці не відчинили воріт перед султаном. Не вірили в таке злочинне поклоніння їхньому генієві, бо хто ж приходить до Нізамі з тисячними ордами, які витоптують усе живе довкола? Не пробували відкупитися шовками, якими славилися їхні ремісники, бо вже робили те колись при монголах, але однаково не порятували свого прекрасного міста.
Султан скликав диван, і на дивані йому розповіли про те, як Гянджа захищалася колись від Тімура. Воїни вийшли з города і стали перед його стінами. Билися, поки за ними не впали стіни. Тоді вони перейшли до своїх домів, сховали в них жінок, дітей і старих і все запалили. Самі ж упали мертвими коло рідних порогів, нікого не давши в руки ворогу. Тоді над понищеною Гянджею височів тільки мавзолей Нізамі та здіймалася на далекому обрії пощерблена гора Алхарак, вершина якої колись відкололася під час землетрусу й, загородивши ущелину, дала початок перлині цих місць — озеру Гей-Гйоль. Відтоді гянджинці не перестають повторювати: "Навіть мертвим нам належить Нізамі неподільно".
Коли Сулейману розповіли цю легенду, він проказав рядки з Нізамі:
Хто наважиться стояти перед генієм твоїм? Хай осліпне той під сяєвом твоїм!
І похмуро махнув рукою над рівниною, на якій лежала прекрасна Гянджа з її мечетями, медресе, ринками, славетними рядами ремісників, буйними чинарами, подібних до яких, мабуть, не було ніде в світі, з горіховими й гранатовими садами, тихими вуличками і дзюркотом прозорої води. І город за три дні був зметений з лиця землі, спалений, поруйнований, потоптаний султанськими слонами.
Тільки округло здіймався над руйновищами мавзолей Нізамі, мов кам'яний палець долі, що вперто вказує на небо, але ніколи не відривається від землі, з якої виріс.
Султан поїхав до мавзолею. Там уже поставлено було для нього похідний шовковий намет, устелено землю килимами, коло яких, не сміючи ступати туди, зібралися вельможі, імами, улеми, поети, мудреці.
— Хай лунають тут тільки вірші великого Нізамі,— сказав Сулейман.— І хай віднині завжди буде так. Тут ніщо не може існувати, крім величі Нізамі.
Для султана й гостей було розіграно "Сказання слов'янської княжни" з "Семи красунь" Нізамі, і Сулейман вельми втішився цим, щедро обдарував читців і побажав провести ніч коло Нізамі. І тої ночі написав Хуррем про все це, навівши в листі рядки з Нізамі про слов'янську княжну:
Бо вона в усіх науках господинею була, Розумом крилатим здивувати будь-кого могла. Всі глибини руху тіл небесних осягла, Таїну таїн арканом думки сповила.
"Хіба я? то не про мою безцінну Хуррем сказано у великого Нізамі!" — вигукував султан.
Удосвіта, коли він вийшов з намету, щоб дихнути росою, його спокій порушила якась колотнеча серед бостанджіїв. Султан спитав, що там сталося. Чауш доповів: затримано якогось обідранця, що не знати як проник на віслюкові крізь усі рубежі охорони й опинився мало не коло намету його величності.
— Приведіть його сюди,— звелів Сулейман.
Бостанджії поставили перед султаном невисокого гологрудого чоловіка, досить пошарпаного, з наполовину вискубаною борідкою, в пошматованому одязі, але з очима роззухваленими й непокірними.
— Хто ти? — спитав султан.
Чоловік мав би впасти на коліна і їсти землю, благаючи пощади, але він стояв і сміливо дивився завойовникові у вічі. Відповідати теж не квапився. А коли відповів, то коротко, одним словом:
— Каймакчі.
— Як смів сюди проникнути? — знов спитав Сулейман. Тоді чоловік заговорив гаряче, швидко, майже сердито. Він каймакчі. Хто знає, що це таке, той знає, а хто не знає, той ніколи й не знатиме, бо тільки в Гянджі вміють робити справжній каймак і тільки тут його належно цінують. Цілу ніч він кип'ятить буйволяче молоко, знімає з нього жирні шкуринки, розстеляє їх, накладає одна на одну, щоб удосвіта в особливому посуді привезти в город, де в нього є постійні покупці, як вони є в кожного гянджинського каймакчі, бо гянджинці ось уже тисячу років щоранку після першого намазу споживають свій неповторний каймак, і ніяка сила не завадить їм це робити.
— Але ж немає ні Гянджі, ні гянджинців! — мимоволі озирнувся на поруйнований город султан. Чоловік не збентежився анітрохи.
— Коли є мій каймак, будуть і гянджинці,— твердо мовив він.
Султанські дурбаші покірливо поглядали на Сулеймана, ждучи його поруху, щоб умить обезглавити цього нахабного чоловіка. Але султан несподівано сказав:
— Відпустіть його.
І дописав у своєму листі до Хуррем про те, як помилував він дивного каймакчі.
Її серця не зворушив той лист. Ні похвала її гідностям, висловлена рядками з Нізамі, ні султанське милосердя.
Якби він був так само милосердний до її синів і до неї самої! Він і його бог.