Вони якийсь час мовчали.
— 01 Мало не забув! Твій дядько Берці надіслав телеграму,— знову озвався Бістріцаї.— Повідомляє, що вже відправив з келешерської шахти перші два вагони.
— Які там іще вагони?
— Які? Та з вугіллям.
Пішта розгубився. Він не сподівався, що справа з вугіллям так просунулась уперед...
— Треба з цим обережно,— мовив він.
— З чим?
Пішті не хотілося казати щось погане про старого; тому він згодом додав:
— Мій дядько — досвідчений комерсант, —але все ж таки довіряти йому гроші не слід. Треба оплачувати тільки ту кількість вугілля, яка вже прибула.
— Старий Берці хоче укласти угоду, за умовами якої він міг би одержати принаймні сто двадцять тисяч пенге авансу. Він має намір фінансувати цими грішми шахту. Це не така вже йвелика сума. Якщо тільки вугілля добре, то, в принципі, для цього немає ніяких перешкод.
Пішта мовчав. Сто двадцять тисяч пенге! Коли він не помиляється, то йому належить з них двадцять чотири тисячі...
— Я можу сказати тільки те, що вугілля треба найре-тельніше перевірити. Зі свого боку, я не беру на себе ніякої відповідальності.
— Еге, шановний пане обер-прокурор, якщо ти не береш на себе відповідальності, я не прийму вугілля. Адже ще й угода не підписана.
— Навіщо ж тоді Берці його відправляє?
— Щоб підкріпити угоду ділом.
— Туг, звичайно, немає нічого поганого, й можна не хвилюватися. Однак тепер, коли я бачу оцю ферму... їй-бо, не хотів би я встрявати в таку халепу.
— Вовків боїшся — в ліс не ходи!—озвався радник з економічних питань, який любив вставляти в свою мову прислів'я.
Пішта поліз в кишеню за носовичком, щоб витерти очі. які засльозилися від холодного вітру. І лише потім глянув на нього. Ти ба! Він тримав у руці жіночий носовичок! Невеличкий, тоненький, напахчений парфумами...
"Звідки це? Як він попав до мене в кишеню?"— Пішта довго роздивлявся прозорий білий клаптик матерії, обшитий тоненьким мереживом.
Ще раз понюхав. Ні, запах незнайомий. Це не Лінині парфуми. Дружина віддає перевагу "Білій троянді", а цей запах якийсь чужий, хвилюючий і звабливий...
Пішта уявити собі не міг, яким чином носовичок опинився в його кишені. Щоправда, був він не на звичному місці, а в правій кишені піджака, куди Пішта ніколи не клав своїх носовичків. Чому ж він поліз по носовичок саме в цю кишеню? Певне, несвідомо відчував, що він лежить там...
Дивина та й годі!..
Ковзаючи поглядом по обличчях своїх супутників, Пішта не переставав думати про той маленький носовичок.
— Що сталося, мій любий пане обер-прокурор? Кримінал?— спитав головний інженер.
— Що ти маєш на-увазі?
— Бачу, ти не впізнаєш носовичка. Поцупив у когось і не пам'ятаєш у кого.
Пішта стояв ні в сих, ні в тих. Потім обличчя його почало червоніти, і він зашарівся так, що не помітити цього було неможливо.
Головний інженер, сміючись, докинув:
— А ну ж бо, пригадай, у чиєму будуарі ти був останнього разу?
— Не мели дурниць!— буркнув Пішта.— Це носовичок дружини.
— Еге ж, дружини, через те й не впізнав!— невгавав головний інженер.
Пішта недбалим рухом сховав носовичок у праву кишеню піджака. Але відразу ж переклав його в ліву внутрішню кишеню й ледь помітно всміхнувся. Проте він не передбачив, який небезпечний цей вчинок. За хвилину Пішта відчув запах парфумів, а ще за мить — що ті парфуми зігрівають його, збуджуючи якесь химерне почуття. Він уже не міг слухати розповідь про свиноферму; ця справа відразу втратила для нього будь-яке значення.
Раптом Пішту кинуло в жар. Він згадав, звідки в нього цей носовичок. Безперечно, це сталося тільки там... Авжеж... тільки там. Але яким чином носовичок опинився в кишені?.. Пішта не міг згадати, коли брав його в руки... Тут криється якась таємниця. Це, безперечно, носовичок Магдалени. Але ж він, Пішта, навіть пальцем не ворухнув, щоб заволодіти ним.
Він пригадав, як колись давно, ще в студентські роки, украв носовичок в однієї дівчини. Той носовичок хвилював його .ще довго після того, як він перестав зустрічатися з дівчиною. Ліна згодом кудись заховала носовичок, а потім і знищила, бо, певно, вважала, що то якийсь особливий сувенір. Однак у Пішти нічого не було з тією дівчипою. Вкрав носовичок — ото й усе! Поставив собі за мету вкрасти — і зробив так! Можливо, його рукою водила якась підсвідома сила... Яка ж то рука вчинила? Ліва чи права? Носовичок лежав у правій кишені — отже, права...
Пішта поринув у роздуми. Почуття його запалали, закипіли, заклекотіли, ніби в казані, під яким розкладено вогонь.
, . Усі троє сіли в екіпаж.
Пішту охопило якесь заціпеніння. Він сидів, заклякнувши, а його тіло неначе розпікалося зсередини.
"Це неймовірно!—думав він.— А я гадав, що розчарувався в ній... Коли ми сиділи з нею поруч, я нічого не відчував і був дуже щасливий, що зовсім охолов до неї. І раптом маєш! Моя клята рука сама поцупила носовичок. Хіба я знаю, які підступні наміри зародилися в моїй голові тоді, коли рука потяглася до цього маленького носовичка! Ясна річ, украв я його несамохіть, бо ж стільки часу минуло відтоді, а я й гадки не мав, що в кишені лежить сувенір від Магдалени... А тепер, коли я знаю, що її носовичок у мене, то почуваю себе так, ніби в кишені — розпечена жарина..."
Пішта торкнувся рукою грудей і навіть пожалкував, що носовичок лежить так близько до серця. Він і сам не міг би сказати, чому поклав його туди... Певно, дуже хотів, Щоб Магдаленин носовичок лежав саме там... Виходить, його, Пішту, затягло у вир. Отже, він сам себе не знає і не може відповідати за свої вчинки... Поки його свідомість з радістю позбувається старих гріхів, десь там, у її глибині, в якихось загадкових безоднях лихі мешканці т°го темного світу чинять'величезну підлоту — наказують йому поцупити сувенір, поцупити в будь-який спосіб — хай це буде навіть крадіжка зі зломом... щоб той сУвенір причарував потім його серце. " Екіпаж розвіз їх по домівках. Пішта вийшов першим — його квартира була найближче. Він радів, що залишиться На кілька хвилин наодинці зі своєю таємницею, зі своїм палаючим серцем... йому треба було зібратися з силами, щоб з'явитися перед Ліною. Вона не повинна нічого запідозрити.