Ліна мовчала.
Пішта взяв портфель й почав копирсатися в ньому, гортати папери. Аж раптом вигукнув:
— Можна віддати мою стару домашню угорку К Дядечко Лайош невисокий і худорлявий, а я вже десять років не вдягаю її, бо не налазить. Перекроювати на жакет не варто — жакети вже вийшли з моди. Та й міль її жере...
— Ну що ж, віддай,— сказала Ліна, зітхнувши.— Хоч не займатиме місця у шафі...
Пішта відклав портфель, вийшов у передпокій і відчинив шафу, яку Ліна дістала у посаг од тітки. Величезна шафа не пасувала до модерних меблів, однак була дуже містка. Пішта зняв із вішалки в лівому кутку старий костюм і почав роздивлятися. Мабуть, і його можна віддати, бо висить, як ота висхла овеча шкура на горищі... Міллю не побитий, це добре. Адже Ліна повсякчас дбає, щоб одяг не їла міль...
— Де той чоловік?
Пішта вийшов на кухню. Чоловік сидів на табуретці в покірній і догідливій позі.
— То це ви, друже, приїхали від високоповажного пана?
Національний одяг.
2*
35
Чоловік підвівся.
— Еге ж.
— Ну, і як він там?
— Та, прошу вас, живе помаленьку,
— Чи є у вас яка-нёбудь торбинка?
— Та нема.
— То в чому ж ви понесете?
— Не знаю...
— Як же це ви, друже, нічого не прихопили... Ну, нема ради — в мене на горищі є старенька валіза. Юлішко, люба, принесіть її.
Пішта обернувся до дружини:
— Ця валіза — ще студентських років. Дуже стара. Я ніколи з нею не подорожую. Можна віддати — не жаль...
Пішта був дуже задоволений, що Ліна йому не перечила. Глянувши на настінний годинник, він вигукнув:
— Що це? Вже пів на одинадцяту? Квапливо поцілував дружину й вийшов з кухні. Опинившись на подвір'ї, Пішта раптом подумав, який
трухлявий та старий їхній будинок. Подвір'я вимощене бруківкою; по ній на вулицю стікає брудна вода.
11
Дивно, що Пішта, розповідаючи Ліні про те, як провалився на виборах Макроці, навіть не згадав про Вагнера, секретаря міської управи. Вагнера теж заболоту-вали через відому всім історію з побудовою міської каналізації. Він був замішаний в махінаціях Балатіні, але йому вдалося вийти з води сухим. На ту канілізацію було витрачено стільки грошей, що їх би вистачило на задоволення потреб усього міста, в усякому разі — його центру. Вагнера майже всі виборці викреслили з бюлетенів, "Цей — ще більший шахрай, ніж Макроці",— думали вони.
Пішта простував обережно, бо біля кожних воріт треба було переступити стічну канаву. Тільки в кількох місцях були перекинуті кладки.
Найближчим часом треба перебратися на якусь із центральних вулиць. Не може ж він і далі мешкати казна-де!..
Вулиця, на якій Пішта прожив стільки років, нараз здалася йому бридкою та смердючою. Звичайно, якщо вдасться дістати американську позику, тоді й каналізація буде. Від цього місто тільки виграє, бо будівництво обійдеться значно дешевше. Пішта усміхнувся і йому стало радісно від власної добропорядності та чесності... У всякому разі, він збереже таку суму, яку звичайно крадуть прокурори.
Незалежно від того, чи буде побудована каналізація, чи ні, з цієї вулиці треба перебратися. Вона дуже брудна та невпорядкована. Добре було б придбати власний будинок... Зараз ділянки міським чиновникам дають недалечко від лісу. Пішта якось уже казав Ліні, що не завадило б купити таку ділянку. Та й тесть міг би грошей підкинути... А тепер Пішта неодмінно купить будиночок! Як це чудово — господарювати в своєму садочку, садити фруктові дерева... А будиночок — трикімнатний... Ідеально. Ліна там .залюбки порядкуватиме. І виплатити буде не важко... Можливо, він купить навіть чотирикімнатний будинок, щоб мати окрему кімнату, хоч і маленьку...
— Сервус, сервус *, любий мій! — крикнув хтось гучним голосом, коли Пішта вийшов на головну вулицю, на кільце Франца-Иосифа.
Пішта здригнувся. Це привітався до нього директор Кредитного банку. Пішта, за звичкою, догідливо відповів на привітання. Адже Кардич був дуже впливовою людиною; посада давала йому неабияку владу. Він жив у розкошах: в його будинку вирішувались усі фінансові
1 Привітання.
справи. Досі Кардич ніколи не мав розмов із Піштою; хіба що в управі разів кілька перемовились двома-трьо-ма словами. Близького знайомства між ними не було: Можливо, ще ьчора Кардич не відповів би на його вь тання, в кращому разі, недбало підняв би капелюха...
Пішта відчув невимовну втіху від того, що директор банку так тепло й панібратськи трясе йому руку. Більше того! Не випускаючи його руки, Кардич вигукнув:
— Пішто, а моя жінка'каже, що її мати — уроджена Коп'яш! Ти це знаєш?
Пішта здивувався. Звичайно, він це знає: адже мати пані Кардич — донька Фердінанда Коп'яша... Не почувши відповіді, Кардич повів далі:
— Так, так із Веребеша, донька Фердінанда Коп'яша...
— Сидонія Коп'яш?
— Моя теща...
— Вона була двоюрідною сестрою мого батька...
— От бачиш!
Хвилинку вони дивилися один одному в вічі — так, мовби тільки зараз зробили це відкриття.
Фердінанд Коп'яш... Гм, Фердінанд Коп'яш... Найба-гатший поміщик у комітаті, або ж один із найбагатших... Великий пац... Такий великий, що завжди виїжджав чотирма сніжно-білими рисаками. Навіть родичі боялися вголос вимовляти його прізвище та ім'я. Цього пана обирали депутатом, він був один із найбільш довірених людей Кальмана Тиси; деякий час він був навіть губернатором. Проте як справжній сноб не мав ніякої охоти до цієї посади.
— Ах, Фердінанд Коп'яш! — першим обізвався Пішта.— Фердінанд Коп'яш із Веребеша...
Звичайно, він промовчав про те, що в їхній сім'ї Фер-дінайда Коп'яша звали не інакше, як "цей паскудний мерзотник". За сімейними переказами, Фердінанд Коп'яш після смерті діда приїхав до них своїми чотирма знаменитими рисаками й видурив у бабусі документи, які підтверджували право Піштиної сім'ї на частину бесте-редського маєтку. Сім'ї не вдалося забрати документи назад: на всі прохання та благання Коп'яш відповідав холодною відмовою. Позиватися було марною справою, бо бабуся віддала Коп'яшеві документи без усякої розписки. Покірна й безпорадна бабусяі Хіба могла вона взяти під сумнів благородне слово Фердінанда Коп'яша? Отже, Фердінанд Коп'яш привласнив їхню частку спадщини. Після смерті бідолашного Піштиного батька мати перебралася з дітьми до міста і, поселившись недалеко від коледжа, стала брати на пансіон учнів. З того й жили, ледве зводячи кінці з кінцями. А сім'я Фердінанда Коп'яша розкошувала. Його донька Сидонія здобула виховання у Відні й Парижі; він оддав її заміж за Міклови-ча — сина губернатора... А вже їхня донька, Гізелла Мік-лович, одружилася з Кардичем... Ось яким чином дрібний продавець зерна Кардич став одним із найіменитіших людей міста.