— Що?
— Покажи.
— Що показати?
— Контракт.
— Але ж він тільки тимчасовий.
— Все одно...
• Пішті, хоч-не-хоч, довелось признатися:
— Немає в мене контракту.
— А де ж він?
— Дядечко Кардич забрав з собою,— мовляв, завтра в банку підпишемо остаточно. .
Ліна здивовано зиркнула на Пішту.
— Твій власний контракт... і не-в тебе в руках?
— Не в мене.
— Значить його немає...
Гїішта мовчав. Якщо поміркувати, так воно і є.
Ліна підвелася й повільно вийшла з кімнати. Добре їй — завжди знайдуться якісь справи на кухні. А він змушений залишатися тут...
Пішта почав міряти кімнату широкими кроками.
Ліна, як завжди, мислить розсудливо, логічно і послідовно. І як воно сталося, що дядечко Кардич поклав тимчасовий контракт собі в кишеню?.. Ніби так і треба... А втім, хіба Пішта мав право попросити в нього цей документ? Тут він нічого не міг удіяти... Власне, то навіть і не контракт, а дарча грамота, яку той, хто дарує, віддасть, коли схоче;.. Не міг же він просити, вимагати ту грамоту?.. На нього просто не звернули б уваги... Та, зрештою, хіба не однаково? Адже становище зараз таке саме, як і годину тому, тобто й зараз усе залежить від доброї волі дядечка Кардича... Ліна повернулася з заплаканими очима.
— Що з тобою?
Вона помовчала, а поЛм сказала:
— Тут щось не так.
— Що не так? — спитав він теж після паузи.— Хіба буває, щоб хтось когось хотів —обдурити, подарувавши йому чудовий будинок? То ж їхній будинок. Я ніколи не наважився б запропонувати за нього таку мізерну суму. Адже це майже задарма... А продати його можна вдвічі .дорожче.
— Спробуй.
— Який сад! Справжнє чудо! Там зібрана вся південна флора. А самшитові кущі! Як у міському ботанічному саду!
— Звідти їх і пересадили.
Пішта промовчав. Мабуть, Ліна має слушність.
Він знову заходив по кімнаті. Так, цілком імовірно, що ці люди не відрізняють особистого майна від міського... Адже в квартирі бургомістра теж є декоративні рослини з ботанічного саду... Подейкують, що їх перенесли туди, бо в теплицях бракувало місця... Можливо, що й ці самшитові кущі, власність управи, люб'язно подаровані Боронкаї... Чи то пак, вони, Боронкаї, зробили місту послугу тим, що забрали собі рослини!
— Облиш, не це важливо... Якщо нам потрібні будуть квіти, нам їх теж дадуть, а якщо ні — їх можна повернути назад... А будинок стоїть, і записаний тепер на моє прізвище... Князівський будинок. В усіх кімнатах приємна, однакова температура — такої немає в усьому Жаратноку. Навіть управа проти цього будинку — старий, занедбаний хлів, де із свистом гуляє вітер...
— А СКІЛЬКИ коштуватиме опалення в тому будинку? — тихо спитала Ліна.
Пішта помовчав, а потім сказав:
— В управи дров удосталь.
І цинічно засміявся, бо був певен — Макроці завжди постачатиме йому стільки дров, скільки треба. Колись був такий випадок, що в управі відмовились виділити дрова для шкіл — і саме тоді великі фури возили для Макроці чудові дрова. Чому він про це згадав? Адже він не Макроці, і таких махінацій ніколи не робитиме. Однак згадав...
Ліна нічого не відповіла. Вона підвелась і знову вийшла.
. Піш1% міряв кроками кімнату...
"Про що йдеться? — питав він себе подумки.— Йдеться про те, чи зможемо ми, я і Ліна,— бо ми, безперечно, становимо єдине ціле,— чи зможемо ми пристосуватись до звичаїв, які панують в управі? Якщо ми не відмовимось від моралі провінційних міщан, то буде нам лихо..."
Далі він думав' уже навіть не про те, як домогтися, скажімо, і для себе таких пільг, які мав торік Макроці, а про те, яку моральну позицію йому, обер:прокурору, зайняти.
Ясна річ, ідеться про давні звичаї, так би мовити,.традиційні, усталені з давніх-давен, що набрали форми своєрідного права. Адже зарплата у чиновників мала. Не така вона велика і в найвищих урядовців. Тож доводилось якось її компенсувати. Звичайно, не завжди законними способами, але так уже повелося з давніх-давен. Чи можна щось у цьому змінити?.. В усякому разі, він ретельно вивчить положення про оклади, кошти та постачання, щоб уточнити, скільки, приміром, дров або чогось іншого воно передбачає. Або взяти хоча б транспорт. Є пани, які весь час їздять машиною, що належить управі, а розпоряджаються нею, наче своєю власністю. Він, Пішта, ще жодного разу в ній не сидів, бо ніхто досі йому цього не пропонував. А Макроці — Пішта виразно пригадує — навіть на полювання їздив цією машиною. Безперечно, це явне зловживання... Слід підтримувати дружні стосунки з Чома, радником з економічних питань. Цей Чома весь час крутиться біля нього, але Пішта ще не піддався на його лестощі. А той випадок... із вугіллям дядька Берці... Чома з величезною готовністю, ба навіть з неприхованою радістю прийняв від Пішти зразок і пообіцяв доповісти про нього в найсприятливішому дусі. Пішта сказав: "Доповідайте так, як воно є насправді. Треба дуже добре перевірити якість вугілля". Відтоді на цю тему більше не розмовляли. Можливо, радник з економічних питань вирішив, що все це не таке вже й важливе для нього, Пішти...
Пішта навіть переможно всміхнувся — мовляв, он як сам із собою все обміркував...
• Він почував себе так, наче людина, якій доводиться витягати закинутий в густі водорості важкий камінь. Сили досить, але заважає страх. А що коли ті водорості обплутають тебе і потягнуть на дно?..
Спочатку Пішті здавалося, що1 становище, в якому він опинився, надзвичайно сприятливе. А виявляється, його життя вже обсноване чорним павутинням. То, може, не слід чекати, поки з тебе почнуть ссати, кров^ а самому стати павуком і ссати кров з когось іншого?..
"Ні, я на це не здатен. Та й нема в цьому потреби. Я досі жив чистим, простим життям. Житиму так і далі".
Та марно Пішта так затято переконував себе в цьому. • Він виразно відчував: нове становище щось змінило в його житті.
Він причинив двері й почув, як Ліна знову сварить служницю.
Пішта вийшов з кімнати й тихо, благальним тоном, покликав:
— Ходи-но сюди, люба... Невдовзі Ліна увійшла.
— Звільни цю дівчину, якщо вона вже справді нічого не'вміє робити.
Ліна здивовано глянула на Пішту.
— Звільнити? Оце так! А де ж я візьму іншу? Та й хШа інша буде краща?