— Тепер давай пораду! А хіба я не застерігав її, не попереджав!..
Його гризло сумління. Знервований, вибитий з колії, він нетерпляче чекав на дружину.
Ліна прийшла весела, підставила йому своє миле личко для поцілунку й спитала, що нового на службі.
— Ет, що там служба... Прийшов такий лист від Аделки!..
Ліна кинула погляд на стіл.
— Ох, ця Аделка! Завжди від неї сумні звістки. Пішта був уражений тим, що Ліна сприймає звістку
не так трагічно, як він.
— Боже мій! — вела Ліна далі.-г-Вона сама винна. Всі бачили... Такий, як Густі Раба,— і раптом ідеал! Не нервуй, серденько. Аделка пише під настрій. Не слід надто їй вірити. Вона завжди фантазує і сама цим переймається. Я певна — вона вже жалкує, що написала такого листа, ,
— Але ж вони голодують!
— Любий мій, адже у всіх так буває — часом з квасом, а часом з водою... А колись вона гидувала моїми харчами. Як приїхала до нас після революції1,— пам'ятаєш у ту жалюгідну комірчину, яку виділили нам із реквізованого фонду,— і побачила, що я рахую кожен філер, то просто-таки зненавиділа мене, хоч я поводилася з нею коректно і досить пристойно її утримувала... Правда, тоді в мене не було таких коштів, щоб дати їм ту суму, яку вони просили... Втім, якби й мала я багато грошей — все одно не дала б. Вони б усе розтринькали... До того ж, румуни 2 реквізували тоді в батька останнього коня, останню зернину, забрали навіть півкілограма сала, яке лежало в коморі... І вона ще має до мене претензії!..
Пішта слухав як загіпнотизований. Він уже давно забув про це і був вражений, що Ліна все пам'ятає так, ніби воно було вчора. Пішта згадав тільки, що якось він став на бік дружини проти свого зятя й так посварився з ним, що протягом десяти років вони й чути не хотіли один про одного. Та тепер спогади про сварку стерлися, І Пішта відчув страшенну тугу за сестрою, яку ще змалечку обожнював за незвичайну красу — красу власного роду... І ця ніжно кохана колись дитинка голодує!.. Всі ці роки він сподівався: може все ж таки не варто зневажати сестриного чоловіка, може Аделка має слушність. Однак сподівання виявились марними. Його молодша сестра голодує! І діти її теж голодують...
— Це ж треба — мати аж п'ятеро дітей! — осудливо сказала Ліна.— Народити вміли — нехай навчаться і
1 Маються на увазі революційні події 1918—1919 років в результаті яких 21 березня 1919 року Угорщину було проголошено радянською республікою.
2 Після падіння Радянської влади в Угорщині, восени 1919 року, країна, за наказом західних імперіалістів, була окупована військами буржуазно-поміщицької Румунії.
утримувати. Мало було своїх-—то вона ще й узяла дітей чоловіка... А тепер хай турбуються про них інші?. Добре мені діло!
Пішта мовчав. Ліна вийшла. Певно, подалася на кухню — принести обід.
— О господи, що мені робити? — вигукнув Пішта, стискаючи руками чоло.
Він згадав матір. Небіжчиця теж мала звичку стискати чоло. Отже він успадкував душевний склад матері...
Пішта сів за обідній стіл на своє звичне місце, розгорнув білу серветку й поклав її на коліна.
Аделка має диплом учительки. Кілька разів Пішта збирався запропонувати їй взяти учасґь у конкурсі — він зумів би влаштувати її тут на роботу. Однак обидві жінки завжди були проти цього. Ліна й чути не хотіла про те, щоб жити в одному місті зі своєю шурячкою, і навіть погрожувала розлучитися з Піштою, а сестра за десять років жодного разу не приїхала в місто.
Що робити тепер? На що вона здатна в свої тридцять чотири роки та ще й з п'ятьма дітьми на руках? Де вона зможе працювати? А що скаже Ліна, коли він запропонує Аделці перебратися сюди?
Сімейний нелад гірше всякого лиха...
Ліна принесла суп і крикнула в сусідню кімнату:
— Обідати!
З шумом перекидаючи стільці, хлопці кинулися на поклик, але двері відчинили тихо, обережно висунувши з них ясні, веселі личка. Діти скидалися на звірят, які насилу стримувались, щоб не пустувати. Мати гримнула на них:
— Ну, що там? Що там? Біжите, немов поросята... Хлопці тихо, слухняно підійшли до столу.
— Помили руки?
в— Помили,— відповіли обоє, показуючи руки — вогкі від недавнього миття, але з чорнильними плямами.
— Сідайте на свої місця! — скомандувала Ліна. Вона, звичайно, побачила, що руки помиті погано, але не хотіла більше робити зауважень.
" Хлопці посідали.
— Татку! — вигукнув Кальмушка, менший син.— То правда, що в дядечка Кардича подають до столу золоті прибори?
— Від кого ти почув таку дурницю? — спитала Ліна.
— В школі сказали, що поважним гостям на стіл завжди ставлять золоті прибори. Невже вам не на золоті подавали?
— Мовчи і їж як слід. Зав'яжи серветку.
Діти відчули, що в матері поганий настрій, і замовкли. Тільки інколи лукаво перезиралися.
— Я вас розсаджу, якщо будете пустувати,— сказала Ліна.— їм, бачте, тісно в одній кімнаті! Тож один буде обідати в дроварні, а другий — у підворітті!..
Хлопці на хвилину затихли, а потім голосно зареготали. Вони не могли стримати сміху — такою фантастичною здалася їм материна погроза. Кальмушка навіть похлинувся супом. Він довго кашляв, чхав і пирхав, врешті змушений був устати з-за столу й піти у другу кімнату, щоб прокашлятися і насміятися досхочу. Трохи згодом він повернувся назад.
Пішта строго глянув на дітей і взявся до обіду. Суп був смачний, та й взагалі Пішта дуже любив супи. Вій звик до смачних страв, бо Ліна добре готувала. Протягом усього їхнього спільного життя він смакував чудовими наїдками... А ось його сестра та її п'ятеро дітей голодують... Хто знає, чи є у них сьогодні шматок хліба..
— Ще будеш їсти?
— Ні, дякую.
Ліна взяла тарілку й вийшла. Хлопці знову відчули свободу.
— Татку! Адже то неправда, що в дядечка Кардича столові прибори із золота? — спитав Берці, старший син.
— Замовч! Не мели дурниць!
— Золотою ложкою тільки король їсть,— промовив Кальмушка.
— Дурний! — вигукнув Берці.— Діти королеви зараз голодують, в Лекейто.
Пішта сердито глянув на хлопців.
— Замовкните ви чи ні?
Ліна принесла таріль із другою стравою. Галушки були із сиром, сметаною та вишкварками. У хлопців аж слинка потекла.
— Татку,— за хвилину сказав Берці.— До Голубеків приїжджав гість із Америки, якийсь американський підприємець, дуже багатий. Коли на вечерю подали галушки з вишкварками, він подумав, що то родзинки і вирішив/ що перед ним — солодке тісто з кремом. А коли проковтнув шматочок і відчув запах смальцю, його занудило.