І
Він прокинувся, почувши, що дружина в сусідній кімнаті розмовляє по телефону.
— Юлішко, серденько, в який маринад ти клала того зайця, що ним недавно нас частувала? Пішті дуже припала до смаку та печеня.
Серце його сповнилося теплом вдячності. Невже це його дружина?.. Звонить по телефону... Питає, як краще приготувати зайця, аби догодити чоловікові... Навіть сльози набігли на очі.
Так, дорого дав би він там, у російському полоні, щоб почути таку розмову...
— Батько зайця прислав... Ремствує, бідолаха, що має великий клопіт відтоді, як закінчилася війна,— мовляв, світ геть змінився, а він уже старіє... Батько мріяв про те, щоб Пішта опікувався маєтком... Однак Пішта поки що... Юлішко, люба моя, всі йому так догоджають... всі на його протекцію сподіваються... Ще спить, бо вчора аж до ранку тривав той бенкет, який влаштувала міська управа...
Підвівшись на лікті, Пішта прислухався до голосу дружини — чи немає в її тоні чогось загрозливого... Чи Ліна його не критикує, не висміює, не засуджує?.. Ні... Голос ніжний, щасливий, сповнений надії. Такий голос Пішта хтозна-коли в неї чув... Все може бути облудою, однак інтонація голосу — ніколи... Інтонація видає всі почуття людини.
В Ліниному голосі бриніла майже материнська гордість: вона говорила про Пішту, начебто розповідала про свого дорослого сина, який відмінно, з відзнакою склав випускні іспити, або виграв змагання, або приніс додому купу грошей...
Ліна, здається, помітила, що двері відчинені, і стишила голос. А Пішта знову поринув у дрімоту — солодку, запаморочливу. Котра зараз година? Мабуть, пізня. Ці ранки на початку листопада дуже оманливі...
Справді, вечеря тривала довгенько. Пани з управи... можна сказати, Піштині друзі, експромтом влаштували на його честь бенкет. Вони забажали відзначити те, що вчора на зборах його обрали обер-прокурором міста. Все ніби уві сні. Обрання було зовсім несподіваним, бо бургомістр тільки тому запропонував його кандидатуру, що третім слід було затвердити прізвище, яке не вплинуло б на результати виборів.
Макроці... Цікаво, як він спав цю ніч? Адже досі він займав посаду обер-прокурора. Ще вчора вранці ніхто не зважився б припустити, що Макроці провалиться. Цей чоловік уже цілий рік одноосібно керував містом. Він їздив з губернатором на полювання, близько приятелював з бургомістром. Найвпливовіша людина в місті... Справжній удільний князьок... Він розраховував, що на наступних виборах його оберуть бургомістром. Адже нинішній бургомістр уже старий, із розуму виживає; до того ж, він так нахапався грошей, що й сам, мабуть, уже хотів би вийти на пенсію — кінці в воду, та й годі... Надто він старий, щоб керувати містом. Зараз майбутнє належить молодим. Настали інші часи; далі неможливо миритися з тим, що ці старі казнокради гублять місто. Нові часи, нові,, більш швидкі та рішучі темпи життя. Кон'юнктура змінюється, псується господарське становище...
Пішта потягнувся й ліг зручніше. Йому не хотілося вставати. Вже не треба кудись спішити, не треба чогось домагатись. Влада нарешті попала в його руки, слід використати її. Одна річ—маленький чиновник, якийсь там радник у справах культури, і зовсім інша — обер-прокурор. Радник повинен був рано вставати, бігти на службу, щоб показати свою старанність. Радникові доводилось складати плани, нікому не потрібні проекти. Обер-прокуророві не доведеться...
А жаль, жаль, жаль...
В голові забриніла якась дивна мелодія, якась розбійницька пісня. Пішта почервонів і н&раз злякався цього. Це вже кров грає... Отак гріх крадькома входить у душу, і ти паленієш... Вночі він протягом години замовляв циганам грати цю пісню, і ніхто не знав, чому... Через Магдалену... Хтось згадав Фері Боронкаї: мовляв, і той міг би прийти, бо якщо справді почнеться слідство з приводу свинарської ферми, то треба завоювати прихильність нового обер-прокурора... Пішта тоді теж зашарівся... При імені Фері Боронкаї відразу зринув спомин про Магдалену. Майнула думка, що тепер їхнє знайомство може бути ближчим... Магдалена... Щоразу, як Пішта почує це ім'я, кров приливає йому до обличчя, і пальці починають тремтіти... Магдалена Сенткалнаї — дружина Боронкаї... Ця пісня — спогад семирічної давності; ніхто не здогадується, ніхто навіть не уявляє, що існують такі спогади... Якби хто-небудь, ба навіть він сам, сказав про це Ліні — вона б не повірила. їй важко збагнути, що значить для нього ця пісня...
Пішта вільно розкинувся на ліжку й заплющив очі. Подумав, що стан його схожий на заціпеніння мерця або ж загальмованість сновиди... Музика, музика — так, наче все навкруги сповнене нею...
За якийсь час стрепенувся. Чаклунство, не інакше. Ні, він мусить позбутися цього дурного почуття...
Досі хоч би що він робив, хоч би який складав план чи програму,— все було марно. Хіба тільки вдавалося показати, що й він до чогось здатний. Коли хочеш втриматись на поверхні — слід братися за все... А зараз він вилежується... Людина швидко звикає до нового становища, а надто якщо це становище... зверхності... Чекають його— байдуже, хай собі чекають: адже всі знають, що вчора був бенкет, тож він, звичайно, ще спить...
Стиха рипнули двері. Це Ліна — дивиться, чи не розбудила його телефонна розмова. Пішта не поспішав роз: плющувати очей. Та раптом його охопило бажання оволодіти цією жінкою...
Пішта ворухнувся й кашлянув.
— Доброго ранку, старий ведмедю...— проворкотіла Ліна.— Ах ти мій гультяю! Виспався нарешті? Чи ти знаєш, о котрій годині прийшов додому?
Пішта усміхнувся, немов сонний хлопчисько-учень, який прикидається ще більш сонним.
— Не знаю. Здається, я застудився...
— Не знаєш? — засміялася Ліна.— Не знаєш?.. Ще б пак — адже був п'яний, як чіп... Мій батько прислав зайця.
— А вина не прислав?
— Цілий глек.
— Хто це дзвонив?
— Ніхто.
Ліна присіла на край ліжка, скуйовдила чоловіку волосся, потім поклала свою гарячу долоню йому на чоло.
— Болить?
— Ні... Трошки...— сказав Пішта усміхаючись.
— Так і повірю.
Він мовчки дивився на дружину.
Вона помолодшала. Обличчя її було таке веселе і таке свіже, як у дівочі літа. Начебто десять років скинула, не менше...