— Максиме! Максиме!
Зараз же зачулась якась важка хода і на сходах почала спускатись якась постать в свиті, чоботах і високій чорній шапці.
— Скоріше, скоріше!..
Постать ще важче застукала чобітьми і хутко пішла за Людмилою.
— Бо-о-же! Який він!.. — радісно дивилась вона на його, озираючи з ніг до голови й тримаючи за руку. А Максим ясно й щасливо дивився на неї і не соромився, не мняв ніяково шапки у руках і навіть не звертав уваги, що з грубих чобіт його потрохи стікала вода на чисту підлогу й зоставляла брудні, чорні сліди. Лице його знов пашіло здоров'ям, енергією і якоюсь гордою поважністю.
— Та чого ж ми стоїмо тут? — схаменулась Людмила. — Йдіть ближче... Я хочу роздивитись на вас.
Максим почовгав за нею і так же мовчки, але трохи засоромившись, зупинився біля стола й подивився на неї.
— Ах, ви ж хороший! — не витримала вона й ласкаво повела рукою по щоці йому. Максимові стало якось тепло-тепло від цього й невимовне радісно.
— А правда, добре мені? — щасливо засміявся він, подивившись на свиту й на чоботи.
— Страшенно добре! — скрикнула вона. — Страшенно добре! І, видно, все добре, га?.. Все, правда?
— Все, — усміхнувся він, але зараз же зробився серйозним і з діловим, стурбованим видом, мов згадавши щось, заговорив: — Тільки я, добродійко, не був у Кам'янці... Тільки в Самійлівці...
— Чого ж то?
— Так... Бо прийшлось все роздати в Самійлівці... Страшенно мало дали... Що ж там?.. Двадцять книжечок і сотня прокламацій. Так же не можна... Коли ми зібрались у Василя, так там і сотні книжок мало б було. Ах, які вони, знаєте, всі такі простодушні! — вмить захоплено перебив він свій діловий тон. — Усі такі, знаєте... Мене більше всього те, що такі, знаєте, старики, а так слухають мене... А жаль їх!.. Тільки говорять, що я якось кумедно говорю по-мужицьки. Хіба я так погано говорю ще по-українськи?
— А ви думали, що добре?
— Авжеж!.. І знаєте, що я вам скажу! Якби я не вмів говорити по-українськи, вони б і не приняли б мене...
Вони й так, знаєте, косо дивились, що я був одягнений в "панське". Хм... я в "панське"!.. Уже заклав цілий гурток... Обіцяють збиратись й читати... А прокламації, знаєте, так подобались, що аж плакали многі... їй-богу... і я, знаєте, так якось... Теж трохи не заплакав...
— Та ну? — засміялась ласкаво Людмила й проміняс-тими, тихими очима мов голубила його.
— Їй-богу! Ну, та що!.. Хіба це погано... А грошей я мало розтратив... Два рублі і п'ятнадцять копійок... Треба, знаєте, ще літератури й прокламацій... У них там була якась література, та вони кажуть, що не розуміють. Мабуть, есерів, бо один парубок щось говорив мені... Я розібрав, що нібито "19 февраля"... Щось таке... Погано, що есери по-російськи пишуть. Тут, на Україні... А знаєте, який один розумний був!.. Він уже перше десь читав "Дядька Дмитра". Хоче, знаєте, везти своїм родичам... Ах, знаєте, скільки там роботи!.. Я тепер тільки там буду... Там на вік мені буде роботи... Ви мені давайте літературу, а я буду возить... Вони вже й адрес мені надавали... В чотирьох селах уже єсть наші люди...
— А в Петербург? — кинула лукаво Людмила.
— Ет!.. Там краще!.. Що Петербург!.. Тільки більше треба літератури... Що ж тут? Зразу розібрали... Я не хотів давати всього, так аж просили... кормили мене, знаєте, і одежу дали. "Ми, — кажуть, — і грошей дамо, тільки давайте нам таких книжок".
— Ну, ви вже переборщуєте, здається, — усміхнулась Людмила.
— Ні! Їй-богу, ні! — палко скрикнув він. — Що ж мені?! Їй-богу, правда!..
— І ні один не подивився косо на книжки?
— Ні! — твердо тріпнув він головою, але зараз же, ніби згадавши щось, тихіше додав: — Був один... Але ж що там!.. Каже, що проти бога гріх іти, як бог дав, так нам і буде...
— Ага, вже один...
— Ну, то що!.. Я його, здається, уговорив... Ну, то що!.. А хіба нам кого потрібно пропагандирувати? Якби всі розуміли, так і пропагандирувать не треба! Авжеж! — радісно скрикнув він, очевидячки, задоволений знайденим виходом, і сміливо подивився на неї. Людмила нічого не сказала.
Максим замовк, потім зразу стрепенувся й став вставати.
— Куди ж ви? — злякалась Людмила.
— Аякже! — здивувався він. — Я ж сьогодня й назад... Я тільки літератури. А потім, я хочу у вас попрохати, — трохи другим тоном додав він, — для себе... щось... Тепер я маю багато часу і хочу читати... Я, знаєте, хочу тепер все знати, як студенти... Тепер це треба...
— Та сьогодия таки й назад? — тихо, не дивлячись на його, серйозно спитала Людмила.
— Сьогодня, сьогодня... Бо я обіцяв, що зранку прийду знов у Самійлівку і зараз же поїдемо з Василем до його родичів...
— А яких же вам книжок... для вас?
— Яких?.. Я, знаєте, хотів би хорошу якусь політичну економію. І щоб, знаєте, по-українському... Я вже читав деякі... А тепер якби хорошу... А потім якби щось по аграрному питанню.
— Добре... — якось сухо й рівно промовила Людмила, не встаючи і дивлячись кудись в куток.
— Потім, може, є щось із нелегального.
— Добре...
Людмила трохи помовчала.
— А може б, ви завтра поїхали?.. — раптом тихо кинула вона. — А сьогодня б посиділи у мене. Може ж, більше не побачимося... — криво якось усміхнулась вона й подивилась на його. — Арештують... А я хотіла б з вами посидіти... Ви ж мій ученик...
— Арештують? — прошепотів він злякано.
— Певно... Всіх беруть... А за мною вже давно шпиги ходять... Зостанетесь?
— Чого ж? Я останусь... Тільки той... Василь, знаєте... Я останусь...
Людмила подивилась на його, зустрілась з його стурбованим поглядом, зітхнула й рішуче встала.
— Ні! їдьте сьогодня!.. — промовила вона якось сухо й почала шукати щось між книжками.
— Ось вам... Ось ще... Прочитайте, як хочете! — не обертаючись, протягнула вона якісь книжки і, покопавшись ще трохи, тихо одійшла і знов сіла на стілець. Максим обережно засунув книжки за пазуху, помнявся трохи; на місці й несміло промовив:
— Я вже йду, добродійко... Боюсь спізнитись... А ще треба зайти за літературою.
Людмила стрепенулась і, якось нервово й серйозно попрощавшись, випустила його на сходи.
В ту ж таки ніч Людмилу заарештували. Коли вже жандармський офіцер перетрусив все в кімнаті, не знайшовши нічого "преступного" (ще й записав у протокол), коли вже Людмила спокійно й поважно з виду, тільки дуже серйозна й бліда, зав'язувала подушку й білизну, один із жандарів нахилився над підлогою й став на щось пильно роздивлятися.