— Було всього, голубко.
— Ні, справді, ти ж був комуністом? А чого ти тепер вийшов із партії?
— Та так, знаєш, розійшлися в поглядах.
— Мабуть, не помирився. Ти, як видно, задиркуватий. Бач, як брови зрослися.
— А що ж, там усякий народ є. Є й путящий, а є й казна-що. І потім, треба ж дуже високо стояти, щоб твоє пройшло. А так і не пікни, а роби, що тобі скажуть. А я не люблю цього, коли хочеш. Я люблю справедливість, я ж таки бився за революцію!
І ніби зрадівши, що його слухає хтось, у цю хвилю найрід-ніший йому, залюбки розповів, як його призначили були на один із цукрових заводів як завідувача заводським господарством. Він, звичайно, страшенно захопився цією справою, підняв усю землю, відведену заводові, втяг селян у роботу, нарешті підбив селян закласти бурякове товариство. Словом, робота пішла чудесно. Але попрацювали вони так один рік: дійшла справа до розрахунку, але Цукротрест тягне. Нарешті замість доброго краму прислав усякого сміття й завалі. Ну, розуміється, серед селян зчинився галас, нарікання, лайка. Він погоджувався, що це були цілком слушні нарікання, і поїхав з'ясувати цю справу в Цукротрест. А там з ним не стали дуже панькатись. Побачив він, що його зробили дурним, пішов порозумітись з головою управи і кінець кінцем гостро зрізався.
— І, понімаєш, мене з'їли до цурки,— закінчив він розповідь.
— А ти, мабуть, теж гострий чоловік? Злегка тобі не попадайся! — м'яко сказала Тося.
— Ластівко! А що ж я робитиму, як у мене вже нема живого місця в душі! Все, голубко, попечено,— уражено прогудів він.
— Де ж це тебе так попекли?
— І як тобі, мадонночко, розказати. Та ти знаєш, що я як скінчив сільську школу, то з того часу й пішов у люди. Ну, подався зразу, як тоді водилось, у волосні писарчуки, звідти перекинувся в економію до пана — був у нас такий один
з Кочу беїв. Звідти якось почув, що відкривається сільськогосподарська школа. Ну, я й пішов на іспити, витримав, а тут ще пощастило, що я попав на стипендію від земства. Аж тільки я вступив до школи, як тут помер батько. Зосталася сама мати з малими дітьми. Біда! Мати тягне додому, клопоче голову, що нікому робити, а тут і школу хочеться скінчити. То я ото так: повчуся, повчуся а як дадуть відпустку, прибіжу додому, пороблю що встигну, а тоді піду по сусідах просити, щоб допомогли ще й худобою. Ну, дехто вважить, а то й горя натерпишся. Ну, а скінчив школу, то кидало мене всюди: і на Кавказі побував, і на Катеринославщині, і тут усюди служив: і в економіях панських, і в земстві, аж поки не забрали на війну. Було всього, голубко, натерпівся.
— Значить, вичумакував добре?
— Ну, що вже вичумакував, так краще за чумаків, випив гіркої добре. Як подумаю, то так насікли душу, так попекли, що тепер, як тільки доторкнись, так воно сичить, розумієш. Я ж, понімаєш, кинувся в світ, поміж люди, свіжий, з щирою, радісною душею, я гадав, що люди добрі, і сподівався від них допомоги. А чого я тільки не натерпівся! Як подумати тільки, що це за створіння такі, ці люди?
Тося дивилась на нього великими тепло-співчутливими очима й повільно пестила його. І він, відчувши п'яний аромат її тіла, пройнятий пахтінням троянди й макового молока та густої рути-м'яти, увесь застиг у щасливім забутті.
Вранці вона прокинулась перша і, як завжди, подивилась на вікно. Там уже червонів у ранковім сонці кущ троянд, спокійно й рясно виспівувало птаство, а крізь віконну раму просочувався густий аромат парку. Тося мерщій звелася і тільки тоді вперше помітила поруч себе другу людину. Вона здивовано задивилась і замислилась. А на обличчі їй застигла затишена й смутна посмішка.
Проте вона враз підвелася, обережно перескочила через тіло свого сусіди й стала одягатись. Вже витираючись рушником, вона вдруге подивилась на нього, задумано посміхнулась і сказала собі:
— Бурлака! Волоцюга! Балуваний і безпутний, як циган! Але ця думка нітрохи не вразила й не збентежила її.
Принаймні вона розвела, як і щоранку, примус і поставила на ньому варитись каву.
Горошко прокинувся трохи згодом, примруженими очима обвів кімнату і щасливо-вдоволено посміхнувся. Він ще виразно вчував солодощі гарячого молодого жіночого тіла, його п'яний аромат, по тілу йому розходилась незнана млості", що, здавалось, поколола всі йому жили й напоїла їх зовсім новим незнаним соком. Він мовчки й довго стежив, доки не зустрівся з поглядом Тосі, і тоді щасливо й засоромлено засміявся. Вона ж пригрозила йому пальцем, але зразу ж і насупилась, ніби чогось уважно й заклопотано шукаючи. Тоді він швидко одягся і, підійшовши до неї, обняв і поцілував у шию. Вона випручалась від нього, повернулалась і пригрозилась пальцем.
— Ну, ну, буде вже! Мазун який!
Та він упав перед нею на коліна, й, притиснувшись, підвів голову, й щасливо зазирнув їй в обличчя. Вона чекала.
— Я зараз іду, Тосю!
— Чого так? Зоставайся кави пить.
— Ні, ні! Зараз не можна. Я краще по обіді перейду зовсім сюди.
Тося болісно примружилась, хоч спокійно відповіла:
— Ах, так! Ну, що ж. То й приходь!
— Я, знаєш, принесу речі й будемо жити як чоловік і жінка,— довірливо-інтимним тоном сказав Горошко.
Тінь смутку ледве помітно пройшла Тосі по обличчю, але вона все ще посміхалась.
Певне, Горошко це помітив, бо поспитав:
— Можна ж, ластівочко?
— Ну, звичайно! Як тобі краще,— стиха відповіла вона і, нахилившись, раптом стиснула йому голову й заходилась цілувати, тиснути його по-матерньому до грудей і відчуваючи якусь особливу болісну радість в тім своїм приниженні, що його доброхіть узяла собі тепер на плечі.
Він вирівнявся, перехилив її, уп'явся в губи і тоді, схопивши кепі, майже вискочив з кімнати. Тося зразу ж повернулась назад, на примусі збігала кава, і треба було її рятувати.
День пройшов у них звичайно, у буденній роботі. Тося повернулась до себе, і то тільки ненадовго, о п'ятій годині. Вона саме зосереджено шукала очима забутого на столі плана кагатів за минулий рік, як у кімнату ввалився захеканий Горошко. Він звалив із себе великий, закутаний у ковдру вузол, поставив валізку і, відхекуючись та щасливо посміхаючись, улесливо сказав:
— Ну, ось і я, ластівочко! Можна?