Вони поминули старий пузатий собор на невеликім майдані, і перед ними розіслалась широка долина річки. На луках повгрузали в м'які зелені полотна купки сіна, десь поблизу на оболоні біліли пухнаті й рухливі опуки гусей. На греблі, як вони з'їхали, кінь пішов тихим тюпцем, на містку він насторожено й сполохано прохропів і гучно загупав, а вибравшись знову на греблю, побіг рівним бігцем. Сонце повисло над самим шпилем міста, а клапоть його відірвався й застряв на окоренкові верби і тепер бив у вічі скалками променів.
В самім кінці греблі вони догнали Горошка. Той, важко налягаючи своїм натоптаним тілом, ішов рівною зосередженою ходою, широко розмахуючи рукою. Коли коляса порівнялась із ним, він суворо й байдуже поглянув на неї, але зразу ж обличчя його витяглось у стриману посмішку.
— О, а ви це яким чудом? — поспитав він.
— Сідайте, підвеземо! — запропонувала Ганна Іванівна. Він мерщій затюпав і, незграбно вмостившись, обтер папером свої прибиті пилом чоботи.
— Де це ви були? — удавано сердито спитала Ганна Іванівна.
— А на конференції Окрпрофспілки.
— Що ж там, може, ставки нам збільшили? — поспитала Тося.
— Хіба вам тих грошей мало! — жартома відповів доглядач і, звертаючись до Ганни Іванівни, додав: — Знаєте, напирають на станцію.
— Знову щось не так?
— Та там цілий скандал виходить. Дорікають нам, чому ми затримуємо поденних з виплатою.
— А ви ж боронили нас, принаймні?
— Розуміється, я боронив* але що з ними поробиш? І потім, тут їхня правда. А тут біда ще й з соцстрахом. Мабуть, так, що й його доведеться платити. Ото таке...
Він загадково посміхнувся в свого смоляного вуса.
В'їхали саме в довгу смугу житів, і всі мимоволі стихли, прислухаючись до того задуманого погойдування, що йшло житами. Важкий колос достигав і втомно хилився додолу, хвиля від нього погойдливо сунула в глиб ланів, вилискуючи жовтогарячими відблисками, що потухали в теплій млі над яром.
На придолинку в'їхали в піщану смугу, і кінь пішов поволі. Тося заплющила очі, прислухаючись до того жалібного писку, що точився під колісьми. І їй чомусь нагадались величезні азіатські пустелі і нудна киргизька пісня. На мить вона розплющила очі й поглянула на доглядача, що сидів напроти й пожадливо дивився своїми темними, тепер гостро-колючими очима. Від того погляду їй стало млосно. Вона заплющила очі й притаєно посміхнулась.
І та млосна теплінь, що вдарила їй у голову, тепер м'якшила і ніжила тіло. Тося зірвала по дорозі високу стеблину бур'яну і, влучивши момент, коли доглядач задивився вбік, повела тою стеблиною йому по обличчю. Горошко неприємно одвів обличчя, поглянув на Тосю важким тьмяно-допитливим зором і таємниче посміхнувся.
— Жажка ви людина! —тихо сказав він.
— Ну! Чому ви так думаєте?
— Кортить балуватись!
Тося тепер замахнулась стеблиною і вдарила по голові доглядача, але той схопив бур'янину й викинув. І зразу ж у Тосі якось відпала охота до пустування.
Коли приїхали додому, Тося зразу попрощалась і, млосна від задуманого вечора, поволі пішла до себе. І вже дома, сівши в крісло, вона виразно відчула: їй б'є в голову гарячим шумовинням. Вона заломила руки й потяглася, але від того ще густіш ударило потоками крові. Тося, приголомшена, покірно похилила голову й задумано прислухалась, зазираючи в темну безодню.
XV
Савлутинському всі ці дні йшли розмірено й певно, з рівним напруженням і міцною загартованістю, що давало йому так само рівну й невтомну енергію в праці. І як завжди в таку пору, що б він не робив, думалось йому викінченими формулами, однаково, чи то йшло про його особисте життя, чи про щось інше. Тим-то й сьогодні, починаючи ранок по-звичайно-му, а саме: п'ятнадцять хвилин повітряної ванни й потім витертись вогким рушником — він чомусь твердо й виразно подумав про село, згадав, яке непролазне болото стоїть там восени, і все життя йде там ніби борсання в болоті, коли люди забувають навіть, що таке вода, йому раптом прийшла переконана думка:
"Щоб утягти село в культурний процес, треба справу починати не з сільбуда, який за тиждень обкурять так, що потім і за місяць його не вивітриш, а з пішоходу, бруку й води".
Потім він заходився аргументувати: с Хвалена охайність нашого селянина — то просто легенда, бо його миють здебільшого, як він народиться та помре. Отже, треба призвичаїти його до води, щоб він щоранку, бодай хоч літом, обливався. Це розів'є йому акцію і дасть організованість дії. Так само пішоходи й брук дадуть йому певність у всіх його вчинках".
Але ці думки пройшли йому, як проходить багато думок людині, поверхи, не зачіпаючи людини в глибині й не полиша-ючи майже ніякого сліду, хіба що зворушивши давній біль за батьківщину, за те село, звідки він і сам здавна колись вийшов, за його рідних, життя яких за цей час майже не змінилось, і він сам нічого не міг зробити, щоб допомогти поліпшенню того життя. Та, властиво, вже порвались і ті реальні зв'язки з родом, що колись його живили. Багато з його рідних уже померло, а в тих, що зостались живі, чуття родацтва прив'яло, і Савлутинський тепер згадував своє дитинство, як далеке життя якоїсь іншої істоти, а не його власне. Тим-то він любив свою землю болем емігранта, тим болем, що прив'язав його знову до батьківщини, а разом з тим і чуттям людини, одірваної від тої землі.
Однак він зігнав і цей смуток і заходився одягатись. Він швидко розшукав у валізці ластикові, допіру випрасувані штани й свіжу англійську сорочку, і коли все це одяг і відчув м'яку й свіжу тканину на тілі, щойно настудженім, що тепер швидко й інтенсивно нагрівалось, стало йому в відчуваннях повно й утішно.
Сніданок і вечерю він любив сам собі готувати. Тим-то й сьогодні, поволі смакуючи цей процес, він зварив собі доброї кави, ще вивезеної з-за кордону, нагрів молока і сів передивлятись останню книжку записок інституту, що її тільки вчора ввечері передали йому з пошти. Він перебігав байдуже й нашвидку сторінку по сторінці, тільки передивляючись, що саме було вміщено в книгу. Раптом він увесь гостро напружився і вп'явся очима в книгу. Він пильно в роздумі прочитав кілька сторінок і замислився. Далі, не розбиваючи того роздумування, став ходити по кімнаті.