— Гм! Чому б не так! Ви думаєте, що тільки ви науку проходили? Ми теж знаємо діалектичний метод, і аналіз, і синтез. Приміром, чому в мене життя порчене, ви не думали над цим, професоре?
— Що ж тут думати! Просто погано жили, та й усе.
— Хе! Погано жив! А чому?
— Бо не вміли краще!
— Помиляєтесь, професоре!
Він лукаво й докірливо поглянув і додав:
— Значить, і ви не знаєте.
— Ну, а чому ж?
Горошко раптом надувся, почервонів і стукнувши кулаком, сказав:
— Ви, мабуть, і не повірите, що я був у партії й боровся за революцію, як звір!
— Ну, а чого ж ви вийшли звідти?
— Не вжився, розумієте. Затерли зовсім так, мовби я нічого й не робив.
— А ви хотіли, щоб то неодмінно на кожній справі було видно пучки од ваших рук?
— Таке. А то як же інакше? З якої речі я маю робити, а хтось має з цього користатись! Невже ж ви вважаєте, що це справедливо?
— Ні, я тільки бачу, що ви повелись тут, як багато інших людей.
— Як це так я повівся? — насуплено поспитав доглядач.
— Ну, дуже просто. Ви хотіли в усьому бачити себе і тільки себе, а не те діло, ту ідею, якій служили. Через те й з партії вийшли.
— Таке! А що ж, по-вашому, мав я робити? Ми ж ще не жили тією вашою культурою, ми просто молоді. Заждіть! Дайте на ноги стати! — запально зауважив доглядач.
Доглядач витріщився на професора злякано, але стиха поспитав:
— Ну то що?
— Нічого! Сидіть і не рипайтесь, коли не вмієте чогось самі творити. Або тоді зробіть самого себе трохи кращим.
Доглядач збирався щось сказати й повів губами, але професор його перебив і гостро додав:
— Ви ось дивіться, товаришу! Що могло бути кращого за ті соціальні форми, які висунула наша радянська суспільність? Справжня рівність люду. Трудовий принцип упорядкування життя. Вивласнення всіх засобів праці. А на ділі вийшло?
— Ні, ви, шановний професоре, помиляєтесь. Хіба-таки ми мало маємо досягнень?
— Не заперечую. Але що ці досягнення! Це ж дрібниці! Суті самої ви й не досягли.
Професор затих і, все ще не вгамований, задумано й неспокійно возив стеком по землі. Тим часом Горошко важко звівся і, не встаючи, поповз на ліктях до вогнища, витяг жаринку, запалив цигарку і знову бухнувся на землю.
Над озером на верхів'ях берестів схопився шелест, перекинувся й, наскочивши на кущ дубів, тривожно й дражливо зашелестів сонним листом. Оврамський позирнув угору, прислухався до шелесту й застряв очима в небі. Там зорі вже блідли, потопаючи в небі. Велика розрізана лісом пола неба починала яскраво зеленіти. Оврамський перекинувся на бік і неспокійно сказав:
— Ну, можна й збиратись, товариство! Вже благословиться на світ.
Однак Горошко невдоволено йому заперечив:
— Ще рано. Заждіть трохи.
Ці слова ніби знову збентежили й зачепили Савлутинського, що, трохи похилившись у бік Оврамського й дивлячись на нього тихо й розчулено, сказав:
— А все-таки це страшна річ, розумієте! Як це так могло трапитись, що те велике мужнє дерево культури, яке колись дало людові таку високу ідею злагоди з світом, чуття радісного світоприймання, яке так відважно творило собі нові форми суспільного життя,— тепер заснуло навіки й гниє!
Оврамський сплюнув суху билину, що саме відкусив був, і, закашлявшись, несміливо встряв:
— А по-моєму, тут не ця причина, яку ви ніби хочете виставити, має силу. Тут не втома й не розклад людини — ні. Швидше психічний чинник. По-моєму, ми, захопившись процесом підпорядкування стихійних сил собі на користь, механізували процес життя, створили собі механічну Цюрмулу відношення до дійсності. Через те ми справжньої дійсності не відчуваємо. Через те й виснажились і нам нічим жити.
Процесор, що тільки тепер почав уважніш прислухатись, гостро поглянув на Оврамського і допитливо сказав:
— А звідки це ви, товаришу, таких думок набрались? Оврамський зніяковіло знизав плечима і неохоче відповів:
— Ну, звідки! З певністю це важко сказати. Воно якось само собою прийшло.
— А ви знаєте, він має велику рацію,— повернувся раптом професор до Горошка.— Справді, це вірно й чудесно сказано. Однак тут мова йде тепер про те, як відновити це чуття співголосування, так би мовити, до загального процесу життя.
— Таке! Понесли метафізику! Кому це тепер потрібне, товариші! — сказав Горошко і важко встав. Він підійшов до вогнища, розворушив його присок, що вже взявся корою попелу, і, одійшовши у глибінь лісу, спостережливо озирнувся навкруги.
На краю лісу ліворуч ніби хто прошарував віхтем клин неба, і воно заясніло молодим ранком, в однім місці забили бризки червоного гейзера, а на середині велика пола неба ясніш зазеленіла, і в ній полохливо заховались зірки.
Тільки одна з них упала в озеро, озеро заколихало її, розкривши великі мармурові днища, де вже серединою прояснювалось на білу хмару, а до берега все ще сунули густі зелені по темному мармурові скелі. І, певне, від цього збентежилось дрімотне свічадо і, вдарившись цілим плесом об берег, погнало тумани до очеретів, верхів'ям їх пройшов ледве чутний шелест, і край туману донизу взявся білим опалом.
І це народження молодого ранку, що надходив непомітно й переможно, раптом напоїло Горошка теплим чуттям злагоди й завзяття, і він, пройшовшись понад берегом озера, заходився посвистувати якоїсь давньої, вже майже забутої пісні. Насвистуючи ту пісню, він підійшов до вогнища й розважно запропонував:
— Так що ж? Може, вип'ємо — та й додому? Вже ранок настає!
— Ну, наливайте! — відповів професор.
— Так, значить, за майбутнє? — звернувся Горошко до професора, наливши горілки.— Так же, професоре?
— К чорту! Яке там може бути майбутнє! Не вірю! — енергійно заперечив професор. І потім, випивши в свою чергу, додав: — Ви ось подивіться на нас. Ну, я, припустім, тепер чистісінький інтелігент і працюю розумово. Але ось ви! Ви ж справжній селюк, працюєте на свіжім повітрі, маєте собі все,— а хіба ми з вами не ганчір'я кволе?
— Ну, положимо, якби всі були таким ганчір'ям,— глузливо сказав Горошко.
— А розуміється, ганчір'я. Хіба ми. можемо зрівнятися з нашими дідами чи батьками? Це ж були, розумієте, велетні. Це ж, як я пригадую, дядько Василь... то він, було, як хто заїде на хутір, так цілу добу з ним лизатиме горілку, а потім, як тільки на світ благословиться, вже пішов на косовицю і може цілу десятину вигнати в день. І хоч би тобі що! З косовиці повертається, як сокіл. Уміли гуляти, уміли й пити. А ми що з вами? Нікчем'я.