Тепер цією справою зацікавився й Гамалій як завідувач кабінету й, підійшовши до термостатів, збентежено запитав:
— В чім справа, Вікторе Петровичу?
Той з підозрілою веселістю обвів його поглядом.
— Щось ваші термостати скандалять,— з удаваним спокоєм сказав професор і, не звертаючи на нього уваги, розчинив камери.
— Ну, це не може бути, знаєте. Термостати цілком справні.
Він нахилився, й став оглядати їх, і мурмотів:
— Тут щось не так, розумієте.
Професор, однак, не став далі слухати і заходився передивлятись коробочки з насінням, виймаючи їх із термостату. Тим часом Гамалій уважно оглядав лампи. Нарешті він підняв голову й, затуманено оглядаючи професора крізь пенсне, рішуче заявив:
— Ну, ясно, хтось погасив. Це без сумніву. Але хто ж міг це зробити? Кому потрібно?
— По-моєму, це жарти, Іване Петровичу! Ясно. Кому охота робити з цього шкоду?
— Жарти, ви кажете? Які ж можуть бути тут жарти? Він знизав плечима й одійшов.
— Знаєте що? — навздогін сказав йому професор.— Залишайте ключа в мене на ніч. Згода?
— Ну, розуміється. Будь ласка! — Гамалій широко розвів руками і навіть уклонився.
На тому їхня розмова й скінчилась. Але професор раптом пожвавішав. Він, весело й широким ритмом насвистуючи якусь мелодію, знову заставляв коробочки з насінням до камер, потім покликав сторожа, звелів почистити лампи, і коли все налагоджено, сам підпалив лампи, підкрутив ґноти і крізь посвист добродушно промурмотів:
— Ет, дрянь дєвчонка! Отака скандалістка!
Але й ці слова потонули в його веселім посвисті.
X
З опівдня спека в полі стала спадати. З-за лісу вихопився вітер і студив густими вогкуватими хвилями. Пізніше з заходу висунула густа синя смуга хмари, а кінець її взявся білим позолоченим металом. По тому хмара насунула на сонце, вітер раптом стих, в повітрі стало душно, і тільки кінець хмари обперезався густою кривавою каймою.
Трохи згодом вітер знову зірвався, хмара густіш посунула, і краплисто вдарило дощем.
Роботи в полі припинили. Дівчата мерщій пішли додому, понапинавшись вивернутою одежею. Дощ ішов який час задумано й рясно, великими краплями, але незабаром розбився на дрібні бризки і по тому поволі перестав. Тоді, вже під самою станцією, зірвалась дівчача пісня. Один акорд її вихопився соковито й дружньо і лунко вдарився об стіну парку, а відгуки пішли веселими вилясками.
О чом, дєвка, плачеш? О чом сльози лльош?
Крізь хмари несподівано вихопилось вечірнє сонце, розбилось у росах на полі, густою ряскою обсипало дівчат, що в цім тканні, сковані ритмом пісні, видавались прекрасними тінями з далекої героїчної розповіді.
Тося, приїхавши верхи на станцію, мерщій здала коня і зразу ж побігла переодягтись. Але, бувши розбуркана від дощу і тепер почуваючи себе в свіжій і теплій одежині, вона не могла заспокоїтись і, нашвидку пообідавши, вийшла на східці. З подвір'я до неї доходили заклопотані, лункі у вечірнім тумані звуки, а вона їх сприймала байдужо, посміхаючись своїй якійсь невиразній думці. Тим самим поглядом вона зустріла й Гамалія, як той зійшов на східці. Він незграбно спинився й здивовано сказав:
— О, Тося! Що це ви тут?
Поволі й пунктуально, ніби один з селекційних коренів, він оглянув її, і якась лукава посмішка пробігла йому по обличчю.
— А яка вона святочна! Що це за подія така?
— А ніяка,— дражливо відповіла Тося.— Захотілось посвяткувати, то й святкую. А ви це знову в свої фараонівські гробниці!
Але Гамалій, ніби не помітивши іронії, безнадійно махнув рукою.
— Ет, знаєте, кому молодіти та цвісти, а кому й сохнути. Чорт! З цими кривими морока знову. Оце сьогодні, знаєте, здаю архієреєві, і нехай що знає, те й робить.
— Ну, бідний Ванічка! А що ж ви тоді робитимете? Гамалій жваво закивав головою й енергійно відповів:
— Знаєте, гулятиму на всі сто. їздитиму з вами на плантації, паритимусь на сонці, романси виспівуватиму й залицятимусь.
— Ви, Ванічка, романси співатимете? Отаке й скаже!
— Ну да! Й залицятимусь.
Вона глузливо глянула на нього й промовила:
— Слухайте! А поляриметри п телескопи не перетворяться?
— Це може бути,— похмуро й невдоволено сказав Гамалій.— Це може бути. Але одного, я знаю, тільки й не станеться.
— Що саме, Ванічко?
— Ваше серце ніяк із каменю в віск не перетвориться. Отже...
— А вам би хотілось мого серця, Ванічко?
— Мм... А хоч би й так...
А вона дражливо хитнула головою й кинула:
— Ну, подивіться. Який він ласий!
Однак, помітивши на його чолі гостру зморшку, зразу перемінила тон на лагідніший і, повернувшись до нього, переконливо сказала:
— Ну, ви ж знаєте, Ваня, я страшно невгамовна й легковажна! Нащо вам така я здалась?
— Я знаю: ви шукаєте героя,— ображено й тихо відповів Гамалій.— Вам конче потрібно героя. Ну, розуміється, я в герої нездатний. Я звичайнісінька скромна й працьовита людина, коли хочете.
Тося м'яко й розчулено йому посміхалась. На очах їй виступили сльози, і вона стиха сказала:
— Ні, це не так, Ванічко. Ну, розумієте,— я мушу... Словом, це зовсім не так... І ви не повинні так дорікати мені... Слухаєте?
— Слухаю! Ви мусите десь перегоріти. Перепалити свою кров... Хоч на чортовинні. Я це добре розумію.
— Ванічко! Мовчіть! Безсовісний, не будьте гірший, як є!
— Звичайно! Я розумію,— стримуючись і важко дихаючи, сказав Гамалій.— Але знайте, ви можете згоріти до попелу. Ви це передбачаєте?
— А що ж! Нехай я згорю на попіл, а ви лежатимете чистим холодним золотом. Яка ж із того людові користь?
— Ет, Тосю! Яка ви! — роздратовано сказав Гамалій і сіпнувся йти вгору. В цю мить із фіртки вийшов професор. Він ішов спокійно, з удаваною байдужістю до всього світу, зі стеком під рукою, і покволом курив цигарку. Порівнявшися з Тосею та Гамалієм, він холодно вклонився й пішов далі.
Гамалій підозріло й пожадливо впився очима в Тосю й помітив, як вона вся, ніби в пропасниці, затремтіла, коли з ними порівнявся професор, і вмить знітилась, немов квітка на великій спеці. Він голосно зітхнув і, поглянувши, як далеко зайшов професор, сказав:
— А ви знаєте? В архієрея ціла біда. Хтось, розумієте, гасить лампи під термостатами.
— Та не може бути!
— Ні, серйозно! І це вже не вперше.