Проте нічого не вдієш. Треба було якось лагодити. Тим-то він чмихнув, як завжди в хвилини нерішучого роздумування, потім витер бороду й вуси і моторно, широко розмахуючи правою рукою, подався до контори. Там він звелів секретареві покликати Горошка і зайшов зразу ж до свого кабінету. Та не встиг він сісти до столу, як його завалили силою паперів і він, неприємно скривившись, заходився перечитувати їх. Серед інших листів був один від цукротресту, де станцію знову запитували про стан роботи з дослідженням сорту А-379 і повідомляли, що надійшли нові дані ще від кількох цукрових заводів про невисоку схожість насіння цього сорту. Директор замислився, повагався й потім з досадою написав резолюцію: Повідомити сортівнич о-н а с і н н є в у управу, що дослід над цим сортом провадить професор СГІ Савлутинський, але роботи ще не закінчив, ачерез те про наслідки не можна сповістити. Ще раз зазначити конечну потребу — збудувати лабораторію для станції в окремім будинку, і прохать асигнувати відповідні на те кошти. Додати, що на землях станції є над озером будівельний ліс, цілком придатний на будівлю.
Він допіру підписався й поставив дату і взявся за нового листа, як до кабінету увійшов Горошко. Директор рішуче й енергійно подав йому руку й потім зразу ж сказав:
— Товаришу Горошко! Я хотів вас прохати проїхатись зо мною на озеро. Що ви на це скажете?
Той підозріло поглянув і відповів:
— Гаразд! Але, властиво, в чім моя роля?
— Ну, ви ж знаєте, що ми збираємося збудувати лабораторію і хочемо використати ліс біля озера. Бачите, яка притичина.
— Так.
— Ну, я хотів би, щоб цим зацікавились і по професійній лінії. Я ж думаю, ви не проти цього, товаришу Горошко? Що ви скажете?
Той непевно знизав плечима й невиразно відповів:
— Ну, розуміється!
Директор мерщій окинув його гострим, насмішкуватим поглядом. І знову те підозріння, що зосталось у нього від першої зустрічі з цією людиною, тепер пройняло його. І він гостро й неприємно подумав: "Що це за людина — невдаха чи розбійник, що опівночі вийшов з ножем за халявою на шлях?" Він ще раз прорізав його поглядом крізь окуляри і впився йому в рота, де збігались у густих тінях чорні вуса й гостра клинку ват а борода. Але він притлумив у собі неприємне чуття до нього і, підійшовши, взяв за талію й сказав:
— Ну, так ось ми поїдемо й подивимось. Тоді принаймні не будете вагатись.
Він енергійно подзвонив, і коли зайшов секретар, прилизаний, чисто поголений молодик у пенсне, білій ластиковій тужурці й високих чоботях, суворо звелів:
— Будь ласка, заберіть цей гамуз й більше не приносьте сьогодні.
— А коли ви повернетесь?
— Не знаю! Певне, коло другої.
— Ну, тоді, будь ласка, підпишіть, тільки два папірці всього.
Директор, не читаючи, широким невдоволеним рухом підписав їх, зітхнув з полегкістю і, схопивши свого картуза, вийшов.
Щойно виїхали вони з тінів парку й вибрались на підгір'я, як ударило густою, розвареною, застиглою спекою літа. І тільки знизу полоскалось у вітрі й сонці зелене лиснюче листя хлібів. Але ці потоки повітря не доходили вище, і перед обличчям увесь час стояла велика курява з дороги. Директор мружився й злегка чмихав, а доглядач сидів спокійно й поважно.
Коли в'їхали до лісу, звідти, з глибини його, потягло вогкуватою прохолодою. Дерева застигли у сні, з розм'якшеними в тінях стовбурами, з густими сочистими коронами, що обплели сітками небо, і тільки на вершках бавилось листя із смолистим сонячним світом. В'їхали в густі тіні, директор полегшено зітхнув і, витерши обличчя, повернувся до Горошка.
— Ну, що ви скажете? Ніде не достанеш цегли. Це ж скандал! Кругом чудова глина. Не цеглу, а порцелян можна розробляти. А тут на кілька тисяч цегли не роздобудешся! І цегельні стоять спустошені. От біда!
Але Горошко тільки безнадійно махнув рукою. Проте Сахнович, неспокійно чмихнувши носом, знову сказав:
— Так! Так! Ви ж, певне, мусили б знати, як це так воно, властиво, виходить, за що ми не взялися, то все в нас не ладиться. Що тут за причина?
— Важко так сказати,— роздумливо й неохоче відповів Горошко.— Мабуть, мало ще досвіду в нас. Просто не знаємо, на яку стати. Ну, а потім багато ще халтурників, пройдисвітів позалазило до нас!
— Ну, от, це так! До певної міри це вірно. Правильно. Але, я гадаю, не в цім біда. Просто здебільшого в людей нема довір'я один до одного. І тому людина за людиною стежить, винюхує, ловить її. І, значить, кожен відповідальний боїться стати на певну ногу. Розумієте? А в такім разі він не почуває себе за господаря, а тільки за обережного чиновника, бюрократа. Розумієте? Нема довір'я, нема певності, ініціативи. А без певної господарської ініціативи як ви збудуєте господарство? Це неможливо,— з нотою ображеного капризу поскаржився директор.
— Еге ж. А що ж би ви в такім разі хотіли? Особисте довір'я, ініціативу — і потім так легенько перекинутись до капіталізму ?
— А навіщо так? Адже ціла низка громадських установ жили на особистім довір'ї й раніш, і працювали дуже добре. Візьмемо, скажім, земство. Хіба інтелігенція зле там працювала? І хіба ми мали погані наслідки з того? Що ви скажете?
— Таке! Згадали! Що таке земство робило? Чепуха! Тільки голови задурювали селянам. Тут усе перевернулось. І треба по-іншому за це братись.
— Авжеж. Але ж подумайте — в кількох же аспектах вам треба брати сучасність, щоб перебудувати її: і політичний, і господарський, і моральний, і інтелектуальний, і взагалі культурний. І чи це так легко вправитися з усіма цими сторонами? Коли ви не вмієте подолати, на мою думку, найпростішого з них — господарського! Авжеж.
— Діло таке: це ж не так швидко робиться. Ви ж самі добре знаєте,— невдоволено відповів Горошко.
— А по-моєму, просто нема в нас талановитих людей. А так попричеплювано багато всяких ступ, а ми й тішимося з того. Де ж тут буде толк з якогось діла? "Хотів з чорта молока, як він не пасеться", як кажуть на селі.
— Ну, це вже дуже кріпко сказано,— відповів Горошко.— Це все-таки далеко не так.
— Не знаю, вам видніш. На те ви і в партії,— лукаво промовив Сахнович. Але Горошко так важко й докірливо поглянув на нього, що той поспішив виправдатись: — Ну, принаймні, були там, здається. Мабуть же, й тепер поділяєте її погляди.