Крузя витирає хустинкою кофту, обурюється:
– Отак зустрів… Вчора тільки купила кофту…
Галапочка розгублений.
– Не хотів я… Не знав… Ти заходь…
– Дякую! А я думала, з порога повернеш.
Крузя проходить у майстерню. Галапочка прибирає зі стільця банки, фарби, шматки картону. Витирає стілець ганчіркою.
– Сідай.
Крузя холодно:
– Дякую! Я не надовго.
Галапочка відчув холодний тон Крузі.
– Надовго чи не надовго. У такій кофті не підеш на вулицю… Що люди подумають?
Крузя єхидно посміхається:
– Чому? Ти ж сам казав: "Мені наплювати, що люди подумають…"
– Слухай, давай не будемо з цього починати розмову. Де ти пропадала цілий місяць?
– Там, де завжди. Адресу я не змінила. Якби хотів, міг би знайти…
– Знаєш, я не шукаю тих, хто кидає мене в скрутну хвилину.
– Виходить, я даремно сюди йшла?
– Залежить від того, чого ти йшла.
– Я думала, ти будеш радий моєму приходові.
– А я радий.
– Не відчуваю.
– Скинь із себе пелену самозакоханості. Пуста гордість завжди перешкоджала реальному сприйманню речей та відчуттів.
– Ти так холодно і так жорстоко говориш… Пройшов всього-на-всього місяць, як ми подали заяву до загсу.
– І той місяць я не знав, чи я солом’яний вдівець, чи синя борода.
– Ти міг знати. Та не хотів. Ти зрадів, що знайшовся твій Дракон, і на радощах забув про мене.
– Ревнуєш мене до коня?
– Ні, просто жінки люблять, коли їм більше приділяють уваги.
– У цьому наша фатальна помилка. Якби я менше приділяв тобі уваги, ти так самовпевнено не крутонула б тоді.
– І тепер ти вирішив…
– Я ще нічого не вирішував. Вирішимо удвох.
– З чого ж почнемо?
– З вибачення.
– Хто у кого має просити вибачення?
– Подумай.
– Виходить, що я. Тоді прошу вибачення!
– Будь ласка!
– А що далі?
– Далі? Мені набрид отой дипломатичний тон. Так що давай будемо міняти тональність. – Підійшов до Крузі, дивиться їй в очі: – Ну й характер, я тобі скажу.
– Твій не кращий. Яке їхало, такого здибало…
Робінзон рвучко обняв Крузю, та припала до нього.
Відчиняються двері в майстерню. У них з’являється той самий ханига. В одній руці пляшка вермута, в другій – закуска.
– Ти, борода, ізвіні!.. Ах, дама, пардон… Я ось прийшов… Сиграєм мирову…
Крузя стоїть, нічого не розуміючи. Дивиться то на Робінзона, то на ханигу.
Робінзон ледве стримує себе, щоб не вилаятися:
– Та ти…
Ханига по-хазяйськи розстеляє газету з закускою на стільці, ставить пляшку, витирає об штани руки, простягує правицю Крузі:
– Будем знайомі, Гоша. Або просто Косой…
– Крузя.
Галапочка суворо:
– Слухай, ти, Гоша Косой! Що я тобі казав півгодини тому? Чи повторити?
– Хазяїн, не треба. Гоша не дурень… – На всяк випадок відійшов ближче до дверей. – Ти на мене чортом не дивися. Я не зі злоби. Пішов, а совість гризе: що ж ти, Гоша, кажу собі, людині в душу плюнув, міліцією налякав. Ми, можна сказати, родственні душі, художники…
Робінзон насувається на ханигу. Той спочатку відступає до дверей. Тоді швидко кидається до стільця, хапає пляшку, закуску і тікає:
– Всі сьогодні бішені.
Робінзон йому вслід:
– Тікай, бо черепка роздавлю…
До Крузі:
– Ходімо звідсіля, бо той п’янюга буде цілий день ходити.
– Куди?
– Або додому, або кудись у парк. Щоб тут не сидіти. Сьогодні в мене хороший настрій, і я не хочу, щоб його псували.
Крузя задоволено посміхнулася.
– А кофточка? Піду в отаких плямах?
Робінзон підійшов до Крузі. Розглядає плями на кофті.
– Дурниця. Аби на душі плям не було. Зараз впіймаємо таксі, поїдемо додому…
Обняв ніжно Крузю. Та схилила голову йому на плече. Лице її сповнене радості і щастя.
Щасливо усміхнене лице Робінзона.
Насмішкуваті очі коряги-чортика…
…Погідний сонячний день. Лісок на околиці міста. Він то густішає, ніби лісова всячінь зібралася гуртами, щоб погомоніти, то розбігається окремими соснами, березами по галявинах.
По пишному трав’яно-квітастому килиму ходить Крузя. Збирає квіти. Мугикає пісеньку. Пустотливо, по-дитячому, як це тільки властиво дівчині, сповненій щастя, присідає біля квітки, розглядає її.
Здивовано розкриті пелюстки квітки.
Широко розплющені з віями-віниками голубі очі Крузі.
Метушиться на квітці між ворсинками бджола.
По-дитячому налиті вуста Крузі. Золотистий пушок над верхньою губою.
Глибоке голубе шатро неба переплетене сивуватими слідами сучасного досягнення авіаційної техніки.
Лягають мазки на полотно. Куточок лісу переходить на картину художника. На хвильку застигає рука з пензлем. Тоді знову упевнено, врівноважено кладе мазок за мазком.
Зосереджене лице Галапочки. Сповнене творчого натхнення. Пильний погляд карих очей.
Стоїть за етюдником Галапочка на околиці лісу. За його спиною берег невеличкої річки. На другому березі – слід активної меліорації: переорана і вилизана вітром колишня сіножать. За отим вилизаним вітром чортополохом вдалині видніється місто.
Із лісу, з букетом квітів у руках, виходить Крузя. Мовчки підходить до Робінзона, кладе йому на етюдник квіти.
– Поклонники – талантам! – жартує.
Галапочка пригортає Крузю, цілує:
– Таланти – поклонникам.
– Треба поставити в якусь баночку, щоб не зів’яли, – показує Крузя на квіти.
Робінзон з легкою іронією:
– Як це високо і як благородно. Зірвати квітку з кореня, а тоді турбуватися, щоб вона не зів’яла, пхати її у банку з водою.
Крузя зауважила:
– Принесу я тобі на другий раз квіти. Будеш ходити й нюхати їх на пні.
– І буду, – заявляє рішуче Галапочка. – Я переконаний, що людина має сама йти до природи, а не тягнути природу до себе. То тільки людина може дійти до такого логічного й життєвого абсурду – втекти від пишної природи у кам’яний мурашник і тягти за собою деревину, садити її на балконі в бочку і час від часу заявляти колегам: "Знаєте, я дуже люблю природу. Я не можу без неї…"
Крузя присіла на моріжку біля етюдника. Посміхаючись, спостерігає, як Робінзон, жестикулюючи, філософствує.
– Чому ж ти, буйна твоя голова, сидиш у кам’яному мурашнику? Рубай ось дерева, будуй хату. Або копай печеру та й переселяйся. Скидай одяг, зодягни шкуру…
– Нічого не вийде. Що, з кота шкуру зодягну? Колись ходили по лісі мамонти. А тепер ось, – показує на миршаве кошеня, яке віддалік щось шукає, – зосталися тільки міні-леви.