В інтелектуальному континуумі України заходить на нову, цілком ориґінальну книжкову серію, пріоритетами котрої є тексти, пов'язані з історією, філософією і політикою культури. На кризовому тлі, створеному зустріччю двох різнонаповнених хронотопів постколоніалізму та демократії, поява збірників статей Вадима Скуратівського та Івана Дзюби (перших томів бібліотеки київського журналу "Дух і Літера") бачиться тим більше насущною та обнадійливою, що до розмови залучаються автори, чиї індивідуальні, неподібні між собою постави впливали на становлення українського дискурсу свободи протягом останніх двадцяти-тридцяти років за умов, для вільного мислення більш ніж несприятливих. Досить згадати резонанс, який здобула 1978 року стаття Вадима Скуратівського "Шевченко в контексті світової літератури", що тепер відкриває його книжку — і всі ті збитки та приховані репресивні заходи, щедрою рукою системи обвалені на голову талановитого й безталанного в тодішньому контексті автора. З того самого ковша ще 1965 року почастували й автора "Інтернаціоналізму чи русифікації?". Ці два "ліквідатори" тоталітарного випромінювання, їхні емблематичні, за висловом Івана Дзюби, "способи бути українцем" стали, в числі інших, орієнтирами за умов історично-культурного повороту — а також чинниками цього повороту.
Кожна з трьох частин "Історії і культури" Вадима Скуратівського (Київ: Українсько-американське бюро захисту прав людини, 1996) має свою головнішу статтю, свого роду центр тяжіння, довкола якого обертається решта текстів. Так, скажімо, в першій частині ним є повністю актуальна й сьогодні стаття "Шевченко в контексті світової літератури". Попри невеличкий обсяг вона містить потужний енерґійний і евристичний заряд, спонукаючи читача принципово інакше сприймати давно, здавалось би, відомі феномени, що їм якраз через їхню звичність збаналізоване, профанне сприйняття колективної свідомості надало невластивого забарвлення, а отже й значень (взяти хоча б травестійні переробки "Заповіту", що їх — на відміну від самого "Заповіту" — обиватель знає напам'ять зі шкільної лави, або "шевченкопоклонство", розпалюване молодою державою не гірше за "ленінопоклонство" старої, або новочасні спотворення доксографами "Киевских ведомостей" тонких психоаналітичних спостережень над амбівалентністю семантичної і символічної структури світогляду Лесі Українки чи того ж таки Шевченка).
"Що є мірою вселюдської величі Шевченка, в чому значення його творчості як однієї з найбільших величин світової літератури?" — застановляється дослідник над питанням, яке виводить нас за фантасмагоричні межі, категорично накреслювані колись радянським літературознавством. Втім, питання це належить — як питання про цінність — до проблем філософської антропології, а не літературознавства. Саме як антрополог-історіософ і постає Скуратівський у більшості статей "Історії і культури", відверто заявляючи, що він не історик, не науковець, маскуючись за майже довільно обраною персоною "людини з театру". Він не історик. Він мислитель, який, стисло оглянувши весь цей "театр" Нового часу, резюмує: "Література була підмінена німотою мас… Саме Шевченко вперше в історії (і не літератури, а людства) порушив цю тисячолітню німоту, саме через нього вперше прохопилася словом, а не лише криком… "субстанція пекла"". Відтак, це вже була не література "про пекло", як у Данте, а саме пекло стало літературою, невимовне й неприйнятне — цінністю.
Оця зіркість до моментів перетворення буденного, "пекельного", меншевартісного на потрібне, ба навіть обов'язкове, є однією з характерних, кажучи його ж таки словами, "основоположностей" творчого бачення Скуратівеького; увага, скерована на "другорядних" авторів і "марґінальні" явища, підсвічена рідкісною, дієвою ерудицією, вихоплює з нагромадження буттєвої маси і розрізнених на перший погляд історичних, культурних, літературних фактів те, що є важкодосяжним і направду цінним: зв'язки між ними. Часто дослідник обмежується лише запитаннями про такі зв'язки, можливі за певних обставин, але ці живі, смислотворящі запитання не менш функціональні за "готові" констатації, а проблеми, висвічені таким подеколи екстатичним викликанням-випитуванням історії та культури, можуть стати темами ґрунтовних наукових досліджень. Втім, у синтетичних есеях і статтях Скуратівського з їхньою, річ парадоксальна, ліричною субстанцією важко відокремлювати ті чи інші теми, тези або гіпотези; ці тексти звучать на повний голос лише тоді, коли їх сприймаєш як свого роду ідеограми, як єдину тканину цілісного сюжету. Окремо взята теза: всі європейські "жакерії" закінчувалися поразками, окрім української XVII століття — наскрізним лейтмотивом проходить через кілька текстів збірника, по-своєму організуючи конкретний матеріал, — хай це будуть роздуми над Квітчиним "Паном Халявським", культурологічний пеан Києву, чи один із найпанорамніших есеїв збірника "Українське бароко", — щоразу виопуклюючись іншими аспектами й несподіваними взаємопов'язаннями (Квітка — і Вернадськнй; антропоцентрична культура історії на Заході — і позаісторична культура Абсолюту в Україні тощо).
Ще один жанр Скуратівського складають дослідження українського міфу та основних енерґійних вузлів національної міфотворчості, починаючи від міфологеми "світового дерева", явленого у пролозі до "Лісової пісні" Лесі Українки. Здається, доля цього дерева, яке символічно представляє архітектуру і структуру всесвіту, зображена у драмі-феєрії, складає стрижневий сюжет не тільки міфології, а й української історії та її філософії: "Людська темнота і жадоба у "Лісовій пісні" вже рубає не просто ліс, а саме онтологічне, космічне коріння людського ж існування".
З властивим йому талантом інакшого бачення звичних речей автор розглядає "інтенсивність народоприсутності" на початку XX сторіччя, яка в українському варіанті продемонструвала волю до синтезу, проявлену, з одного боку, духовною спрагою й ентузіазмом збунтованих мас "пекла", а з іншого — відкритістю до них старої культури. Однак світоглядно безплідний вплив "третього світу" (якому присвячена відома праця Хосе Ортеґи-і-Ґассета) перешкодив здійсненню небаченої культурної моделі: "Міщанське мертве море, де людина з народу втрачає з останнім органічні зв'язки, ні на крок не наближаючись проте до споруд, зведених тисячоліттям світового культурного поступу — ось антисвіт, у якому великі синтези спотворюються, підміняються, а то й просто оббріхуються". Відтак, історична й міфологічна "кріпаччина", уособленням якої нині є "колгоспний монстр", а умовами монструального існування — відсутність радикальних, насамперед економічних реформ, залишається нескасованою. "За тих реформ кожен "мітоносій" здобуде-отримає те, що таїться на самісінькому семантичному дні його леґенди", — передбачає Скуратівський, переглянувши сьогоденне побутування східно-, південно— та західноукраїнського "міфів" ("Зі спостережень над сучасною українською "мітологією"").