Металевий стіл, вкритий цератою майже тілесного кольору своїм узголів'ям спрямовувався в центр великого подвійного металевого кільця, з якого в певних місцях виходили дроти й губились десь під стелею. Невисока табуреточка-підніжка стояла під столом, і в кутку тулився білий тапчан, точна копія того, на якому він сидів у попередньому кабінеті. Заточуючись, виставивши руки наперед, письменник Ецірван ходою сомнабули підійшов до тапчана і приліг. Санітар вийшов, чути було, як за ним гупнули двері. Крізь напіврозплющені повіки Шлойма бачив, як оператор томографа увійшов (чи, може, увійшла?) в ті ж самі двері. Заскреготів засув (який тут ще засув? це ж не рентґен-кабінет! хоча – хто зна...), потім по підлозі захляпали капці-шльопанці. Ну так, видно, жінка перевзувається на роботі, щоб не кутуляти на високих підборах. Постать у білому підійшла зовсім близько і спинилась, нахилившись над ним.
"Ну що, больной? Шо у вас проізошло?"
Шлойма сукупністю зусилля фізичного і зусилля волі розплющив очі якнайширше. Над ним, короткозоро примружившись, нахилялось обличчя чергової операторки компютерного томографа Бляшаної Олени Ігорівни.
"Привіт, Обля!" – всміхнувся Шлойма, спираючись на лікті у спробі сісти. – "Скільки ж це ми не бачились?"
***
"А ти повіриш, я знала, що ми колись таки ще зустрінемося." – Обля дістала з кишені халата окуляри в тонкій оправі й одягла їх, від чого зробилась не старшою, а навпаки. – "Ти як себе взагалі почуваєш?" – вона знову нахилилась і зазирнула Шлоймі в очі. – "Тебе одразу дивитися, чи, може, я чай поставлю?" Вона ще сильніше примружилась, і її обличчя набуло виразу лаборантки, яка розглядає аналіз у мікроскоп.
"Давай чай." – Шлойма підвівся, похитуючись і пошкутильгав услід за нею до сусідньої кімнатки-передпокою, в якій на столі з надбитого широкого горла літрової колби стирчав солідного розміру кип'ятильник. Він сів на оббитого картатою тканиною стільця, спробував закинути ногу на ногу й скривився від болю – по коліну й нижче коліна йому таки добряче влучили. Подивився праворуч, у вікно, але всі три скла були забілені олійною фарбою десь на метр від підвіконня, тож тільки верхівки яблунь у садку можна було в це вікно роздивитися. Листя з них ще не опало, воно сухо шурхотіло на легкому вересневому вітерці.
Олена відкрутила крана над раковиною в кутку, дочекалася свіжішої води й наповнивши колбу, поставила її на підвіконня. Всунула до колби кип'ятильника, увімкнула його в розетку. Сіла по той бік столу і підперла голову руками:
"Ну, розповідай."
Шлойма зам'явся:
"Та що розповідати... Розповідати довго. Давай краще ти. У тебе, напевно, коротше."
"Та ти ж, мабуть, пам'ятаєш, ото, коли ми востаннє бачилися..."
Так, тобто ні. Останньої зустрічі (останніх зустрічей) Шлойма, кажучи по правді, не пам'ятав. Роки спливли, і принагідно змили чимало того, що варто було б пам'ятати. Коли він пішов до дев'ятого класу, Олена таки вступила до медучилища, як і намірялася попередньо. Вона швидко оформилася в функціональну розвинуту дівчину. Шлойма, в якого дитинство на той час іще не скінчилося, зрідка бачив її вечорами, коли вона бігла парком на танці в напрямку пательні у неймовірно короткій спідничці міні, визивно демонструючи свої повнуваті стрункі ноги пенсіонерам, котрі грали в шахи на лавках. Десь на другому-третьому курсі медучилища Обля проходила практику в хірургічному відділенні обласної лікарні, й там познайомилася з лікарем-інтерном зі Львова Стефком Оробецьким. Бородатий галичанин з великими ласкавими руками швидко підкорив дівоче серце, й молоді люди нетерпляче очікували, коли знову співпадуть їхні нічні чергування. Наступного року вони одружилися, а за кілька місяців Обля народила дочку Наталочку. Ще за кілька місяців Стефко поїхав до батьків у Львів, і потелефонувавши звідти наступного дня, повідомив, що не збирається повертатися "в те кугутське Рівне". У свою чергу Олена затялась не їхати до галицької столиці, наївно шантажувала Оробецького забороною на зустрічі з дочкою, на що Стефцьо в черговій телефонній розмові сказав, що має серйозні сумніви щодо свого батьківства. Олена розплакалась і нерозважливо прокричала в слухавку, що не (!) бажає (!!) більше (!!!) його (!!!!) бачити (!!!!!) ніколи (!!!!!!) Здається, Оробецькому саме цього й було потрібно, бо невдовзі він вже опинився за океаном, на Американському континенті, звідки жодних звісток про нього не надходило. Принаймні, до Олени вони не доходили. Розвідного листа, чи якихось аліментів вона не дочекалась, ані в близькому, ні в далекому майбутньому.
Шлойма на той час вже був доволі посереднім студентом філологічного факультету Ровенського педінституту, а також молодим перспективним поетом, тож їхні з Облею шляхи не мали точок перетину. На танцюльках у будинках культури залізничників чи будівельників вона вже не з'являлася, літстудію при молодіжній газеті "Зміна" не відвідувала зроду, до педінституту не мала жодного стосунку. Та все ж мешкати в двістітисячному місті й не зустрічатися ніколи – неможливо, тому якісь короткі спіткання все-таки траплялися, цілком випадково, у штовханині тролейбуса першого маршруту, або на вечірніх вулицях, – отямившись вже в статусі розлученої жінки, Обля жила інтенсивним особистим життям, поряд з нею виникали, щезали і знову з'являлися чоловіки різних класів і ґатунків – військові й цивільні, грубуваті й інтелігентні, високі й низенькі, товсті й худорляві. За кілька років Шлойма, запустивши навчання, був відрахований з педінституту, загримів до війська, а після дембеля вступив до іншого інституту – Літературного, в тодішній столиці тодішньої батьківщини, місті-герої Москві. Звідтоді десь півтора десятки довгих років він рідко навідувався до рідного міста, аж доки не повернувся остаточно, вже доволі знаним автором, ("широко знаний у вузьких колах", як твердив колись засмальцьований дотеп) з чорнявою волинянкою Оксаною, повернувся, щоб жити й писати тут, вдома, в тоді ще єдиному Рівному, в середині дев'яностих. Він повернувся після інтенсивної (можливо, навіть — найінтенсивнішої) частини життя, прожитої по столицях – Росії, України, Польщі, повернувся в рідну провінцію, аби бути першим на селі, бо другим, (а частіше навіть третім-четвертим) в Римі бути вже набридло. На той час батьки мешкали вже в новому трикімнатному помешканні на Струтинської, сестра вийшла заміж, тож вони з Оксаною поселились в одній з трьох кімнат, у тій, де вікно виходило на Бармацьку гірку, міське сміттєзвалище вдалині й на вулицю Гагаріна з тролейбусами через поле.