Але Ганка не випускала його руки, другою рукою обіймала його стан, тягла його, просила і благала, щоб ішов з нею.
— Іваночку! Голубчику! Зроби мені се! Лиш сьогодні! Не знаю, що мені, але боюся, страшенно боюся бути сама. Та ні, я не пущу тебе, не лишуся сама! Ходи, ходи!
Вона тремтіла, мов у пропасниці, при самій згадці про самоту.
— Цу на тебе! — мовив Іван. — Та що ти, дитина, чи що? Боїшся сама ночувати! Ото!
— Ой, боюся! Ой, боюся! Ні за що в світі сеї ночі не лишуся сама. Хоч бий мене, хоч ріж мене, а я не лишуся тебе. Коли не хочеш до мене, то я піду з тобою, там, де ти ночуєш.
— Чи ти здуріла? Там купа хлопів.
— А що мене то обходить! Я їх не боюся, тілько самоти боюся... пітьми боюся... тої боюся...
— Кого?
— Тої... твоєї... Як вона кланялася тобі! Ти бачив її лице, коли виходила з шинку?
Згадка про Фрузю в Ганчиних устах уразила Івана в саме серце, мов грубий дотик до наболілого місця.
— Дай спокій! Не згадуй мені про неї! — мовив він і, піддаючися її намовам, пішов з нею до її комірки. Ганка не то вела, не то тягла його, не випускаючи з рук, не перестаючи балакати і трястися.
— Та що тобі, дівко? — мовив нарешті Іван. — Чи ти промокла, чи простудилася? Чи тебе зимниця б’є, чи ти й зовсім хора? Трясешся, як риба, руки зимні, як лід, а голова гаряча, і говориш, як сама не своя.
— То нічого, Іваночку, нічого! Ходи лише, ляжемо спати, проспимося, то все мине.
Але воно не минулося, бодай не так швидко, як хотілося Ганці. Даремно вона тулилася до Івана. Скоро тільки він засипляв, їй робилося страшно, і вона будила його.
— Іванчику, не спи! Говори що до мене! — шептала вона, зажмурюючи очі, щоб не дивитися в грізну пітьму.
— Чи ти сказилася? — лаявся Іван. — Я втомлений, хочу спати. Що я буду говорити тобі?
— Що-будь! Що-будь! Тілько не спи! Мені так страшно.
— Чого тобі страшно?
— Не знаю чого. Боюсь... не знаю чого. Не можу заснути.
Вона розплакалась. Її хотілось усе сказати Іванові, але щось спиняло її, і вона закусувала зуби, до крові гризла свої уста і не сказала нічого. Аж над раном, коли надворі почало сіріти, вона заснула.
VII
Минуло кілька днів. Іван працював, пив, співав у шинку, ночував у Ганки, не думаючи про Фрузю. Ганка успокоїлася і не боялася вже вночі, але не відважувалася спати сама і для того щовечора всякими способами підлещувалась до Івана, щоби затягти його до себе на ніч. Іван, котрий давніше сам не раз напрошувався до неї, тепер ішов нерадо, почував якесь обридження до неї. Він злостився, коли вона тулилася до нього, кляв, коли вона починала дрочитися з ним або пеститися, і з відразою відсувався від неї, коли вона спала обік нього. Та швидко ті нічліги ще гірше остогидли йому. Ганка засипляла швидко, але вночі починала стогнати, йойкати або скрикувати так страшно, що Іван прокидався зо сну І починав почувати якусь глуху тривогу.
"Що їй таке сниться? Чого вона так кричить?" — думав він, прислухуючися до її важкого віддиху після такого окрику. Але вона далі спала тихо, аж коли Іван, перемучившися якої півгодини, знов починав дрімати, над ухом у нього знов розлягався страшний окрик і будив його наново.
— Ганко, що за дідько мучить тебе у сні, що ти так страшно кричиш?
— Я? — мовила, здригаючись, Ганка і закусувала зуби. — Я нічого не знаю.
— Ну, та нехай на другий раз пес у тебе ночує, не я! — бурчав він злісно. — Як крикнеш отак несвітським голосом, то зовсім виб’єш мене зі сну.
Ганка реготалася.
— Га-га-га! Несвітським голосом! Ну-ну, Івануню, ну, скажи, як я кричу?
— Так, як би тебе зо шкури дерли.
— Ну, і що говорю?
— А хіба можна щось розібрати? Ричиш, як худобина.
— Та то я так зроду.
— Ну, брешеш. Я давніше не чував у тебе такого крику.
— Та то так, часом находить таке на мене, а потім минає. Але ти не бійся, Іваночку, се мине.
— Нехай собі минає або не минає, але мене не завабиш більше на ніч до своєї проклятої комори.
— Ну, видиш, ти вже й гніваєшся. Фе, Іване! — говорила Ганка, а вечором знов підлещувалася до нього, просила, купувала йому пива і горілки, доки оп’янілий Іван не згоджувавсь знов іти ночувати до неї. Коли був добре п’яний, він спав твердше і не будився при її окриках. Отим-то Ганка взяла собі звичай щовечора обпоювати його добре і навіть із собою до комори брала фляшку горілки і клала її Іванові під подушку: коли збудиться, нехай тільки сягне під подушку, нап’ється і нічого, засне знов. Правда, після такого нічлігу Іван уставав блідий, майже зелений, з болем голови, але Ганці се було байдуже, та й він сам не мав часу дивитися в дзеркало, але, похнюпившись, ішов до своєї роботи. Тільки одно видно було по нім: він зробився сумний, його веселість пропала, йому відхотілося співів і жартів.
— Ов, Іване, ти щось сам не свій,— говорили товариші.
— Та щось так,— нерадо мовив Іван.
— Що тобі є? Чи не хорий ти?
— Здається, ні. Ранками голова болить, але то, мабуть, від горівки.
— Е, ні, від самої горівки не буде боліти. А от як ти пиво мішаєш з горівкою, то се зле. Від сего найборше біль голови береся.
— І справді, може, воно й від того. Віднині не буду мішати.
VIII
Одного дня в полуднє, коли Івана витягли з ями і він, ледве живий від сопуху, лежав у кошарі на купі лепу, важко дихав і час від часу тверезився чаркою горілки, до кошари ввійшла баба Орина, та сама робітниця, що ночувала разом з Фрузею і за дня немов дрімала, а оживлювалася вночі, у сні. Вона знала Фрузину історію і знала Івана і для того, поздоровившися з робітниками, пішла просто до нього.
— Слухай, Іване,— мовила вона. — Ти не знаєш, де обертаєся твоя Фрузя?
— Моя? — буркнув Іван.— Яка вона моя?
— Та вже яка-не-яка. Певно, більше твоя, ніж моя. Але я хотіла запитати тебе, де вона є?
— Хіба я ходжу за нею назирцем?
— Е, який-бо ти! Я тебе питаю, як доброго чоловіка... Та ти повинен бабі гречно відповісти, ще й горівкою бабу потрактувати...
Іван, не мовлячи нічого, налляв чарку і подав бабі. Вона випила, скривила зів’ялі губи, обтерла їх брудним рукавом і, присідаючи ближче до Івана, мовила стиха:
— От за се то спасибі! Аж у саму душу пішло. Але що я хотіла сказати... Ага, про Фрузю. Знаєш, уже дві неділі, як вона не ночує у нас. То я гадала, може, ви вже спровадилися де разом, та й хотіла переказати їй, щоб забрала своє шмаття. Там у неї скринька зо шматтям — замкнена, не бійся. І ніхто їй нічого не рушив, ховай боже! То нехай прийде і забере собі.