Ріккі-Тіккі лежав, міцно зціпивши зуби й заплющивши очі — він уважав себе мертвим.
Але Нагова голова більше не ворушилася. Високий Чоловік підняв Ріккі з підлоги і сказав:
— Це знову той самий мангуста, Алісо. На цей раз він урятував од смерті нас.
Прийшла мати Тедді з дуже блідим обличчям і побачила, що лишилось від Нага, а Ріккі-Тіккі поплентався у кімнату до Тедді і до ранку тільки те й робив, що стріпувався та тихенько обмацував себе, ніби хотів упевнитись, чи й справді його тіло пошматоване на дрібні часточки, чи то йому тільки здалося.
Коли настав ранок, тіло у Ріккі-Тіккі наче затерпло, але він все одно був дуже задоволений своєю спритністю та відвагою.
"Тепер мені треба звести рахунки з Нагайною, а це важче, ніж порішити п'ять Нагів... А тут ще оті яйця, про які вона говорила. Я навіть не знаю, коли з них вилупляться кобренята... Піду-но поговорю про це з Дарзі".
Не чекаючи на сніданок, Ріккі-Тіккі побіг до куща терну, на якому сидів Дарзі і голосно співав урочисту пісню перемоги. В саду всі вже знали про загибель Нага, бо замітальник викинув його тіло на смітник.
— Ти, дурний віхоть пір'я! — сердито сказав Ріккі-Тіккі.— Хіба ж зараз до співів?
— Наг помер, помер, помер!—співав Дарзі.— Наш хоробрий Ріккі-Тіккі схопив його зубами за голову й не випустив. А Високий Чоловік приніс таку палицю, яка робить бам, і розбив Нага на дві половини! Ніколи віднині він уже не ковтатиме моїх діточок!
— Що правда, то правда,— сказав Ріккі-Тіккі.— Але де зараз Нагайна?
І він пильно оглядівся довкола.
А Дарзі співав-заливався:
Туди, де риштак, приповзла Нагайна, покликала Нага, щоб вийшов негайно, та не вийшов її чоловік — його замітальник жбурнув на смітник. Тож співайте всі про великого, вогненноокого героя Ріккі-Тіккі!..
Шийка у Дарзі роздувалась, і, доспівавши, він завів свою пісню знову.
— Якби я дістав до твого гнізда, то викинув би звідти всіх пташенят! — вигукнув Ріккі-Тіккі.— У твоєму гнізді тобі, либонь, не загрожує небезпека, а в мене тут, унизу, йде війна. Замовкни бодай на хвилинку, Дарзі!
— Заради великого, безстрашного Ріккі-Тіккі я замовкну,— сказав Дарзі.— Що хочеш знати, о Переможцю Страшного Нага?
— Вже втретє тебе питаю: де Нагайна?
— Отам, де смітник, біля стайні, оплакує Нага вона... Великий білозубий Ріккі...
— Облиш мої білі зуби! Краще скажи, чи ти, бува, не чув, де вона сховала свої яйця?
— На грядці, де дині ростуть, скраєчку, під самим парканом, там сонечко гріє цілісінький день... Багато вже тижнів минуло, як там вона їх сховала...
— І ти досі не сказав мені про це? Отже, біля паркана?
— Ріккі-Тіккі, ти ж не підеш ковтати ті яйця?
— Ковтати ні, але... Дарзі, якщо в тебе лишилось хоч трошечки розуму, лети зараз до стайні і прикинься, ніби в тебе перебите крильце, і нехай Нагайна женеться за тобою аж до оцього куща, розумієш? Мені треба пробратись до динної грядки, а якщо я побіжу туди зараз, вона мене помітить.
У Дарзі був пташиний розум. В його малесенькій голівці не вміщалось більше однієї думки зараз, і оскільки він знав, що діти Нагайни, як і його пташенята, вилуплюються з яєць, йому здалося, що нищити їх не зовсім шляхетно. Але дружина Дарзі була розумніша. Вона знала, що яйця кобри віщують появу молодих кобр, і тому не вагаючись випурхнула з гніздечка, а Дарзі залишила вдома: нехай він гріє пташат і доспівує свою пісню про смерть Нага.
Прилетівши на смітник, дружина Дарзі закружляла перед носом Нагайни і зацвірінькала:
В мене перебите крильце! Хлопчик, що живе в цьому бунгало, жбурнув каменем і перебив мені крильце!
І вона розпачливо залопотіла крильцями.
Нагайна підвела голову і засичала:
— Це ти застерегла Ріккі-Тіккі, коли я хотіла вбити його? Погане ж ти обрала місце, щоб шкутильгати!
І вона поповзла услід за дружиною Дарзі.
— Хлопчик перебив мені крильце! — без угаву цвірінькала дружина Дарзі.
— Ну що ж! Хай буде тобі втіхою хоч те, що після твоєї смерті я розквитаюся з цим хлопчиськом. Зараз ранок, і мій чоловік лежить на смітнику, але ще до заходу сонця хлопчисько також лежатиме дуже тихо. Куди ж ти тікаєш? Все одно я спіймаю тебе. Дурненька, подивись на мене! Але дружина Дарзі чудово знала, що саме цього їй і не можна робити, бо, подивившись кобрі в очі, пташки так лякаються, що втрачають здатність ворухнутись.
Дружина Дарзі кинулась геть, жалібно попискуючи і безпорадно тріпочучи крильцями; вона не відривалась од землі, і Нагайна поповзла за нею швидше.
Ріккі-Тіккі почув, що вони віддаляються од стайні садовою доріжкою, і миттю кинувся до динної грядки. Скраю, біля паркана, у прілій соломі він знайшов двадцять п'ять яєць,— кожне завбільшки з яйце батамки[1],— тільки замість шкаралупи вони були покриті білою напівпрозорою шкірястою плівкою.
— Ще один день, і було б пізно! — сказав Ріккі-Тіккі.
Крізь плівку він побачив, що в яйцях, згорнувшись, лежать манюсінькі кобри, а йому було. відомо, що з тієї самої хвилини, як кобренята вилупляться з яйця, кожне з них моше вбити людину чи мангусту. Він заходився швидко-швидко надкушувати яйця зверху, не забуваючи водночас придушувати й кобренят; час від часу він зупинявся і розкопував грядку то тут, то там, щоб упевнитись, чи не пропустив якогось яйця.
Нарешті лишилося останніх троє яєць. Ріккі-Тіккі вже хихотів од радості,— аж раптом дружина Дарзі зацвірінькала в нього над головою:
— Ріккі-Тіккі, я заманила Нагайну до бунгало, а вона поповзла на веранду і... Ой, хутчіше, хутчіше, Ріккі! Вона замишляє вбивство!
Ріккі-Тіккі надкусив іще двоє яєць, а третє взяв у зуби і, скотившися з грядки, помчав до веранди. Там за сніданком сиділи Тедді, його батько й мати, але Ріккі-Тіккі відразу помітив, що вони нічого не їли. Вони сиділи непорушно, мов скам'янілі, й обличчя в них були білі, як стіна. А на циновці біля стільця Тедді звивалася кільцями Нагайна. Вона підповзла вже так близько, що кожної хвилини могла вкусити хлопчика за ногу. Погойдуючись, кобра вже співала пісню перемоги.
— Сину Високого Чоловіка, який убив Нага,— сичала вона,— сиди тихо, не ворушись! Я ще не готова. Почекай трохи. І ви сидіть тихо! Якщо ворухнетесь, я вкушу, а якщо не ворухнетесь, я все одно вкушу. Це вам за те, що ви вбили мого Нага!