— Кого ж ми до Новицького з листом пошлемо? — запитав Неживий.
— Один ваш піде, а другий — наш. Спільна справа — спільно й діяти будемо, — порадив Кусенко. — Від наших козаків Дем'ян Чернявщенко піде. Справний хлопець. Не дасть у кашу наплювати.
— А від нас я радив би Яна Байрацького, — сказав Швачка. — Він теж поляк. Його не проведуть.
Коли Новицькому доповіли, що прибули посланці від громади й запорізьких козаків, він закричав:
— Ніколи мені сьогодні слухати ребелізантів! До ями їх! Завтра, як будемо канівське бидло карати, послухаємо. Побачимо, що вони заспівають коло шибениці.
Канівські надвірні козаки сиділи попід стіною на кам'яній долівці в напівтемному сирому підвалі. їхні ноги були закуті у важкі залізні кайдани, які з'єднував довжелезний ланцюг, прикріплений до дубової колоди, що лежала посеред підземелля. Коли Чернявщенка й Байрацького турнули в підвал, першим озвався отаман Лесько Сало:
— Хто будете, братці?
— Посли, — гірко промовив Дем'ян. — Прийшли визволяти вас, та от і самі, як бачите…
— Визволяти? — почали підводитися козаки, — Хто прийшов? Звідкіля? Чи ви вдвох думали нас урятувати?
— Гайдамацькі чати Неживого й Швачки до Канева прибули…
Дем'ян і Ян розповіли, як гайдамаки довідалися про знущання Новицького й що вирішили чинити, щоб не дати лиходію здійснити свій намір.
— Ех, козаки, козаки… З шляхтою перемови вести… Мало, мабуть, ви її знаєте, — зітхнув Лесько Сало. — 3 вовком говорити — все'дно, що мертвого будити. Хлоп, бидло, ребелізант — ото й усе, що почуєте від Новицького. Іншої мови він не знає. Шляхтич.
— Чому ж? — почав оправдуватися Байрацький. — Не вся шляхта однакова. Он мій шуряк теж шляхтич. А з хлопом — як з братом. Сестру мою за дружину взяв, а в неї подушок навіть не було. Одна кошуля та сукня.
— Так ти поляк? — здивувався Сало.
— Поляк.
— Може, тебе підіслано до нас?
— Та що ви, братці? — схопився Байрацький.
— Ех ви, — перебив його Чернявщенко. — Нам із-за вас дісталося, а ви ще й не вірите… Ліпше давайте сукупно міркувати, що далі робити, як звідси вибратися або хоч звістку Неживому й Швачці подати.
— А що ж тут вимізкуєш? — озвався на ту мову Лесько Сало. — Вже два дні гадали та й годі сказали: куди не кинься, довкола камінь. Двері залізом куті, до грат не дотягнешся. Та хоч би й вилізли, то на подвір'ї сторожі повно. З драгунами й жовнірами не розминешся. Хто-хто, а ми всі порядки у замку знаємо… Хіба… відтягнути розправу? Га? На кілька днів, приміром… Двері ж відчиняються всередину. А що як оцим дубом підперти їх? Поки виб'ють, то гайдамаки й замок візьмуть…
— А може, братове, іншим робом?
Ян Байрацький мовчки підвівся, підійшов до дверей, загупав що було сили у віконце. Незабаром брязнули ключі, заслонка відхилилася.
— Цо бидло хце? — гаркнув сторож.
— Пане жовніре! — схвильовано заговорив Ян. — Маю наглу справу до пана ротмістра. Я Байрацький, шляхтич із Любліна, слуга милостивого пана регіментаря Юзефа Стемпковського.
— Ти ба! — вигукнув Лесько Сало. — От тобі й не лакузи!
Він підхопився й, стиснувши кулаки, ступнув до Байрацького.
— Та поки з нами надумаються щось поробити, від тебе й сліду мокрого не залишиться.
— Стуй! Стуй! Драпіжнику! — закричав у відчинене віконце жовнір, — Стрілятиму!
Лесько Сало, піднявши кулаки, зробив ще крок, брязкаючи кайданами. Гримнув постріл. Куля жахнула попід стелею, вдарилася в протилежну стіну. По східцях затупотіли десятки ніг. Відчинилися двері. Тьмяні дула рушниць уперлись у груди Байрацькому. Жовнір, що стріляв, показав на нього рукою.
— Виходь! — скомандував ротмістр.
Байрацький вискочив з підвалу. Важкі залізні двері глухо застогнали й зачинилися.
— Може, й ти така само птиця? — повернувся Сало до Чернявщенка.
— Та що ви, братці! — вигукнув Дем'ян. — Чого ж би я після такої веремії залишався у вас? Тікав би разом з Байрацьким. Нагода ж була. Не думайте погано про мене. Та й з ним не поспішайте. Тут щось не те. Щось Ян замислив.
— Не поспішайте… Добре мені не поспішайте. Розкаже Новицькому про наш намір… Ні, братику. Чекати нічого. Ану, хлопці, беріться гуртом за колоду.
Козаки обіруч ухопилися за дуба.
— Гей, ра-зом! Ще ра-зом! Ще раз! Ще раз! Ра-зом!
Колода здригнулася і ледве помітно рушила з місця.
Нарешті товщий її кінець стукнувся об двері.
— А другий — у куток повертаймо. Ну… ще раз! Ра-зом! Ще раз! Тепер посідаємо на неї — і нехай спробують відчинити.
Козаки стомлено опустилися на колоду. Лесько Сало витер сорочкою піт.
— Слухайте, братці, — промовив. — Що б не говорили нам слуги Новицького, якими б обіцянками не спокушували, як не підманювали, маємо до кінця стояти на своєму. Коли взявся за гуж, не кажи, що не дуж! Сказали, що до унії не пристанемо, і не приставаймо! Чи всі зо мною згодні?
— Усі, батьку отамане!
— А ти? — повернувся отаман до Чернявщенка.
— Я ще в Холодному яру поклявся…
Розділ V
ЩЕ ОДНА ЗУСТРІЧ
Поки Неживий чекав своїх посланців од коменданта, Микита надумав пройтися містом, роздивитися, де що робиться. Найкраще було б про все дізнатися на ярмарку, і він попрямував туди.
Була саме неділя. Людей з'їхалося з усіх навколишніх сіл та містечок повно-повнісінько. Були тут міщани, купці, селяни й козаки. Виділялися переяславські торговці, що гучно розхвалювали свій товар, козаки з Лівобережжя, які статечно походжали поміж возами, бронзовочолі чумаки, що прибули з Криму й Дону. Трохи осторонь, на пагорбі, з'юрмилися посивілі діди. Кобзарі!
Швачка помітив серед них сухорлявого чоловіка з буйною розкуйовдженою чуприною. Бандурка? Приглянувся уважніше. Таки він — знайомий по Києву кобзар Данило Рихліївський. Микита кинувся до нього, та й зупинився, бо зрозумів, що саме приймають у братство молодика. Певне, той був до сьогодні поводирем Бандурки, бо, поклонившись йому, став щиро дякувати. Коли церемонія скінчилася, Микита підійшов до гурту і напівголосно покликав:
— Батьку Даниле!
Рихліївський швидко підвівся на ноги, прислухався.
— Батьку Даниле… Це я.
— Чую, чую, Микито, — обізвався Бандурка і, розпростерши руки, пішов на голос. Микита міцно обняв кобзаря.
— Оде так стріча! Ви ж у Києві залишилися…