— Що ви, пане осавуло? Я ж до вас із добром, а ви?
— Гей, люди! Хто там?! — гукав Мандрика, забувши, що прийшов до корчми сам. Стояв супроти Івана гнівний, рішучий.
Письменний зрозумів, що настав час кінчати з осавулою: козаки в замку заснули, а вартові побояться опівночі виходити за браму. Він вихопив пістоля й направив на осавулу:
— Ні з місця, негіднику! Гей, хлопці!
З ванькирчика вискочили Швачка, Степанов і Недозорець. Побачивши їх, Мандрика поволі опустився на лаву. Холодний піт покрив йому обличчя. Він затремтів, зіщулився. Та тільки на мить. Раптом він підхопився. Єгор і Микита кинулися на зрадника. Але осавула встиг вихопити шаблю. Блиснуло криве лезо над головою Степанова. Рвонувся вбік бувалий гайдамака, але було пізно: піднята мимохіть права рука полетіла на долівку. Єгор перехопив шаблю в ліву руку. Осавула відсахнувся, й цього було досить для Швачки й Недозорця. Вони звалили Мандрику на землю, зв'язали.
Осавула був товстий, опецькуватий, а йти доводилось пісками та чагарями, тому гайдамаки добре впріли, поки дісталися Унави, де під вербами чекала замалим не вся ватага.
Незабаром запроданець стояв посеред гайдамацького кола під дубом на валу. Судити його на цьому місці вирішили не випадково: саме звідси Мандрика пішов на вивідини, зрадив своїх ватажан, привів шляхетський роз'їзд — і тоді мало не загинув Лазар Таранець. Гайдамаки розв'язали Мандрику, обступили тісним кільцем.
— Звинувачуєм тебе, — почав Плиханенко суд над колишнім гайдамакою, — в зраді нашого товариства…
— У смерті нашого батька отамана Лазаря Таранця…
— У нелюдському збиткуванні над посполитим людом…
Обвинувачення сипалися одне за одним.
— То який буде присуд?
— Простіть мене, чесне товариство, — простягнув до них руки Мандрика. — Винен я. Каюся. Простіть, браття… Усе зроблю, що накажете… Видам вам Тишу-Биковського… Фастівський замок…
— Без тебе зробимо. І замок, і його господар не поминуть наших рук, як не минув і ти.
Мандрика зрозумів: пощади не буде, проте продовжував канючити:
— Простіть, братці… Я ж не тільки зло робив… Згадайте…
— Зупинися, негіднику, — обірвав його Плиханенко. — Якщо залишилася в тебе хоч крапля гордості, будь сам собі і суддею, і катом. Ми не хочемо поганити свої руки. Ось тобі зброя, — і простягнув Мандриці пістоля.
Мандрика знічено обвів померклим поглядом гайдамаків, неслухняною рукою взяв пістоль, поволі звів курок — і раптом направив зброю на Плиханенка. Клацнула пружина — та постріл не пролунав: пістоль був незаряджений.
— Я так і знав, — зітхнув Плиханенко. — Був падлюкою, падлюкою й залишився. А ми ж козаком колись тебе звали…
— У петлю його, братці!
— На суху гілляку!
Плиханенко ствердно махнув рукою.
Починало світати. В яру порідшав туман, став підійматися вгору. Верхів'ями дерев пробіг легенький вітерець. Озвалося лісове птаство. Десь далеко-далеко переможно-врочисто, вітаючи ранок, затрубив лось.
Розділ ХІІІ
ОСТРІВ МИГІЙСЬКИЙ
Прощалися в лісі під Ярошівкою, що притулилася на правому березі Ірпеня. Не блимав жоден вогник у селі. Зате на сході, за темним бором, палахкотіла заграва. То догоряв підпалений ними кощіївський будинок Тиші-Биковського, який після вбивства Таранця сидів у Фастові й не появлявся в маєтку.
З Микитою Швачкою від'їжджало троє: Іван Письменний — влаштовуватися дидаскалом у січову школу на Запоріжжі, Микола Недозорець — поступати в січове товариство, Єгор Степанов — лікуватися на Мигійському острові. Швачка віз гроші в гайдамацьку Січ — виконував наказ покійного Лазаря Таранця.
Проводжаючи їх, Савка Плиханенко просив Микиту:
— Поклонися від нас козацтву січовому. Поговори з ними, найпаче з тими, які гайдамачили. Поміркуйте гуртом, чи не пора сукупно виступати проти гнобителів. Скажи їм: поспільству далі терпіти несила, від сліз та крові всі ріки виходять з берегів.
— Гаразд, отамане, — пообіцяв Швачка.
— А я… Заховався Тиша-Биковський за міцні стіни… Що ж… Хай поживе ще трохи… Поведу чату в рідні місця… Свого пана хочу навідати, за дружину й канчуки віддячити…
— Хай щастить тобі, отамане.
Застояні коні, взяті на стайні чорногородського посесора, нетерпеливо форкали, били копитами об землю, рвалися в дорогу.
— Пора! — сказав Микита.
— Пора! — повторив Єгор.
— На коні вдержишся? — запитав пораненого товариша Швачка.
— Вдержуся, — впевнено відповів Степанов. — Ще й шаблею, коли доведеться, орудувати буду.
— Тоді поїхали. Прощайте, братове!
Коні рвонули з місця й клусом пішли по лісовій дорозі, в обхід Фастова. Уже на світанку вони досягнули Роставиці і, перетнувши її, попростували до Росі. Там, де вона аж надто різко звертала на схід, вершники переправились на протилежний берег. До Гірського Тікича мандрівники добиралися три доби. Тримаючись його течії, ще дві доби скакали до Синюхи. У нижній течії Ятрані перепочили.
І саме тоді, коли до Бугу залишалося кілька миль, четверо гайдамаків, що їхали тепер і вдень, замалим не зіткнулися з порубіжним роз'їздом. Порятували їх обережність і той суворий порядок, якого вони дотримувалися всю дорогу, — постійне чергування на привалах і пильне стеження.
Ополудні, перетнувши кілька байраків та рівчаків, мандрівники зупинилися на кручі, під височенними вербами. Постоявши трохи і перевівши подих, Микита стулив долоні і тричі закричав по-совиному, а згодом гукнув протяжно пугачем. За кілька хвилин йому відповіли такими ж само криками: спочатку з могили, що за їхніми спинами, озвався пугач, а потім од верб, що манячіли попереду, закричала сова. Тоді Микита зняв шапку і поклонився в обидва боки. Тієї ж миті за кілька кроків од них появився дебелий чолов'яга в поношему жупані й до краю стоптаних чоботях. Його довжелезні вуса були закладені за вуха, в одному з яких стирчала золота сережка. Незграбна фігура відразу ж розсмішила Івана. Підозріло поглянувши на спудея, велетень запитав:
— Хто будете? Куди прямуєте?
Він хотів ще щось сказати, але, пильніше приглянувшись до невідомих вершників, здивовано, майже пошепки пробубонів, затуляючи очі густими повіками, підпаленими на сонці:
— Що за мара?
— Ну, чего жмуришь глаза, Марко? Не леший же перед тобой. Снял бы шапку да поклонился добрым людям, а не спрашивал, как чужаков, — заговорив Степанов по-своему, хоч усю дорогу говорив по-українськи.