Розділ І
ВИГНАНЦІ
Їх, Микиту Швачку й Івана Письменного, вигнали з Києва обох разом, звинувативши в образі члена магістрату(1) Данила Щербаня.
Микита Швачка якось зустрів купця Щербаня й запитав:
— Чи не могли б ви, пане Даниле, трохи приборкати своїх наймитів? Вони так знахабніли, що далі нікуди. Не дають проходу ні старому, ні малому: беруть на кпини, ображають, кривдять. Наспудеїв(2) Академії з киями кидаються, наклепи зводять… Говорять, нібито вони паркан у вас ламають, до склепу з товарами добираються.
А Іван Письменний додав:
— Та ще собаками бідних хлопців цькують.
Купець на ті слова нічого не сказав, а ввечері, коли Іван повертався з Академії, два Щербаневі наймити вискочили із засідки, збили його з ніг і почали гамселити куди попало. Та нагодився Микита, й обидва посіпаки дістали такого прочухана, що ледве добрели до Щербаневого двору. Наступного дня Микиту й Івана викликали до магістрату й сказали:
— Поскаржився на вас усіма шанований пан лавник Данило Щербань. Заявив, що ви його злодієм обізвали. Лава взяла заяву до уваги, вислухала свідків…
— Яких? — аж скинувся Микита.
— Наймитів пана лавника. Вони до сказаного додали: "Швачка не тільки ображав пана лавника, а й хату спалити нахвалявся".
І як не оправдувались Микита з Іваном, служники магістрату лише руками розвели:
— Так лава рішила.
Не стали слухати Микиту ні хазяїн шевської майстерні, ні цехові братчики, а Івана — ректор Академії; і довелося їм збирати своє начиння й мандрувати туди, звідки кілька років тому прийшли.
Слався тепер перед ними закурений пилом, добре в'їжджений і втоптаний босими ногами шлях на захід. Ішли на Білогородку, а там… на землі, захоплені польською шляхтою. Не хотілося ні Микиті, ні Іванові зустрічатися з гнобителями рідного люду, а доводилося. Та й куди ж інакше підеш, як не туди? Там обидва народилися, там виросли. То був рідний край.
— Може, тобі, Іване, краще на Запорізьку Січ податися? — порушив мовчанку Микита. — Шляхти не знатимеш…
— А мати ж як? — аж зупинився Іван. — Старенькі вони в мене. Недужі. Усе помочі ждуть. Давай провідаємо. Поживемо в Чорногородці якийсь час, Роздивимось. А потім… Ірпінь(3) же нас не зупинить.
— Є в мене знайомий гутник(4), — замість відповіді промовив Микита. — Такий смирний, такий тихий, як ти оце. Савкою Плиханенком звуть. З Малого Половецького, що поблизу Фастова. Теж правди шукав… Пан жінку його знеславив. Кинувся Савка до двору, а його й на поріг не пустили. "До Варшави дійду, — закричав, — а правду знайду!" І знайшов. Наступного дня панові пахолки(5) мало не до смерті канчуками відшмагали. Ледве за місяць на ноги звівся. А жінка збожеволіла тим часом. Плюнув Плиханен— ко на все — і в Чернечий ліс подався. Став гайдамачити разом з Таранцем.
— З Таранцем? — перепитав Іван.
— З Таранцем… А тобі він знайомий, чи що? — поцікавився Швачка.
Іван якийсь час мовчав, певне, збирався з думками, потім заговорив:
— Давно хотів розповісти тобі, Микито, та все не виходило… А тепер якраз пора… Не той я, за кого видавав себе в Академії…
— Як це не той?
— Бач, Микито, дорога в Академію для такого бідняка, як я, закрита… А мені так хотілося вчитися… З нашого села… попів син Петро Погорецький Академію скінчав, доктором медицини став. А я, думав тоді, хіба гірший? Хіба охоти менше? Чи кебети не маю? От і видав себе за шляхтича Письменного. Мені й повірили. А в Чорногородці нашій жодного Письменного нема й не було ніколи…
— Невже в Академії не цікавилися, правду ти кажеш чи ні?
— Чому ж? Цікавилися, — гірко усміхнувся Іван. — Бач, Микито, вигадував не я… Давня це історія… Наше село належить фастівському біскупові(6). Коли я був малим, він здавав Чорногородку в оренду такому собі Янкелю Мошко— вичу. Клятий був той Янкель. Людей на панщину гонив і в свята. Не стерпів мій батько, а його Семеном Логвиненком звали, збиткувань того шкурника й до лісу пішов: Там стрівся з гайдамаками. Ватажком у них був шляхтич Олексій Письменний(7), а помічником Лазар Таранець. Того Письменного фастівський панок Тиша-Биковський розорив. Дітися бідному чоловікові було нікуди — він і зійшовся з гайдамаками. Одного разу, коли гайдамаки наставляли на шлях праведний Янкеля Мошковича, Письменний зайшов і до нас. Я не спав саме. Ватажок розговорився зі мною, а тоді й каже батькові: "Вчитися б йому". — "Куди там?! — махнув рукою батько. — Не нам про це думати". — "А ти послав би його до Києва, в Академію". — "Не ятри душі, Олексію", — простогнав батько. А Письменний йому: "Я, Семене, хоч і лишився без кола й двора, а королівський привілей на грунти маю. В ньому король мене шляхтичем величає. Допіру цей папір мені ні до чого. Візьми, Семене, його. Хай твій Іван, як підросте, мандрує з ним до Києва. Видасть себе за сина шляхтича Олексія Письменного, що загинув у сутичці із сильним сусідом…" — "Що ти, Олексію? — скинувся батько. — Гріх таке говорити…" На тому й скінчилася їхня розмова. Пізніше, коли розбили їхнючату(8) загинув Олексій Письменний, а батько, тяжко поранений, дістався вночі додому, щоб померти в рідній хаті, він згадав отой далекий вечір і сказав матері: "Пам'ятаєш, Одарко, Письменний про привілей згадував? Він у мене в лядунці(9). Заховай його. Я навряд чи до ранку дотягну, а вам жити треба. Не хочу я, щоб Іван шию Янкелю підставляв, канчуки його терпів. Хай іде в Київ. Хай буде Письменним. Так хотів покійний Олексій…" Батько помер через день… А через рік я пішов до Києва… Споряджав мене в дорогу, одяг і гроші діставав… Лазар Таранець.
— Он воно що! — протягнув Швачка. — А я й не догадувався, що з сином гайдамаки дружбу веду…
— Колись в Академії нам цидулу(10) читали, — знову озвався Іван. — Там писалося, що гайдамаки — розбійники. Наказувалося — притулку їм не давати й урядових осіб повідомляти про їх появу. В мене серце кров'ю обливалося, коли слухав…
— Розбійники, — задумливо мовив Микита. — Для пана Щербаня, для інших лавників, для всіх отих, у кого з пельки преться, хто на чужому горбу статки наживає, вони таки розбійники. Бо не тільки польську шляхту скубуть, а і їх не минають. Але хто ж оті, що вигнали нас із Києва? Як їх назвати? Ні, Іване, посполитий(11) люд, біднота вся гайдамаків розбійниками не називає.