День почався звичайно. Сніданок фрау Еллі. Сніданок геру лікареві. Ірмочка. Прибирання кімнат. Готування обіду. Усі продукти спочатку зважити на терезах. Сіль, борошно, цукор — на менших, майже аптекарських. Картоплю — на більших. Фрау Еллі прийшла трохи раніше. Дуже неспокійна, стривожена.
— Ліно, поклади раніше Ірму спати. Йди посидь зі мною.
— Щось трапилося, фрау Еллі? — спитала Ліна. — Може, ви скажете мені?
— Так, так, я скажу. Щоб ти знала. Щоб ти не всіх нас ненавиділа. Адже не всі гітлерівці. Не всі наці. Є ще бідний обдурений народ. І є, я знаю, є в нас нескоримі, чесні люди, з чесними, людськими почуттями, тільки вони всі розкидані, не зв'язані між собою. Не думай. Нам дуже важко. Адже на німців усі народи так дивляться, як на катів. І забувають, що й серед них люди страждають і готові до боротьби. Слухай, дитино, сьогодні готується втеча кількох комуністів-політв'язнів з концтабору, їх мали вивезти і стратити. Чоловік про це дізнався і повідомив товаришів. Ти думаєш, Карлові легко працювати в концтаборі? Бачити весь цей жах, а допомогти він може там мінімально... Коли б удалася втеча... Це люди, яких знають робітники, старі комуністи... Кілька років вони конають у жахливих умовах... Це, правда, дуже сміливий план, але, може, пощастить...
— Коли б пощастило! — прошепотіла Ліна.
Так от для чого вона бігала до Отто! От для чого вартувала коло ганку з Ірмочкою.
— Це дуже страшно, — сказала зовсім тихо фрау Еллі. — І Ірмочка ще така маленька. Але я не могла перечити Карлові. Я мусила йому допомагати.
Це справді було дуже страшно.
Ліна так і не дізналася пізніше, як усе було сплановано і накреслено. Вона тільки догадувалася, що ув'язнених мусили вивезти в кареті швидкої допомоги і в цьому мусив допомогти лікар. Що повинен був зробити Отто?
Вона ніколи більше не бачила лікаря. А Отто лише мигцем. Ні ввечері, ні вночі лікар не повернувся. Вранці фрау Еллі пішла на роботу бліда як смерть. Але вона намагалася спокійно сказати:
— Він мусив повернутися сьогодні. Хай він мені подзвонить у школу, коли повернеться, або ти подзвониш... коли що трапиться. — Вона поцілувала бубхен і Ліну, ніби прощалася з ними.
Тільки вона пішла, прийшло троє чоловіків, тих самих, що приходили в день народження Ліни. Вони почали розпитувати Ліну, де лікар, хто бував у нього і чи не бачила вона молодого чоловіка у військовому.
Ліна на все казала:
— Я не розумію... Я нічого не розумію... — і додавала по-німецьки: — Сьогодні прийому нема.
— Вона бреше... Сьогодні прийомний день.
Вони сіли в передпокої. Сиділи, курили, лаялися. З їхньої розмови Ліна зрозуміла, що втеча вдалася, але що ловлять шофера, який віз. А лікаря вони дуже лаяли, і було зрозуміло, що гер Карл вже в їхніх руках.
Ліна ходила з Ірмою на руках. Як повідомити фрау Еллі принаймні, щоб вона не поверталася додому?..
Вже смеркало, і раптом Ліна побачила у вікно, що до їхнього будинку прямує Отто! Він ішов якимись невпевненими кроками, ніби тяжкохворий. Який дурний! Чого він іде до нас! Він же не знає, що лікаря спіймано. Він іде просто сам у руки гестапівців. Як звернути його увагу, хай би він поглянув у вікно! Що робити?
Вона раптом відчинила кватирку і закричала по-німецьки і замахала рукою:
— Прийому нема!
Вмить усі троє з передпокою опинилися в кімнаті.
— Що ти кричала, клята дівко? — один з них боляче схопив її за плече.
— Прийому сьогодні нема... Прийому сьогодні нема... Я нічого не розумію більше. Фрау і гер лікар наказали всім говорити: прийому сьогодні нема! Пустіть мене! Пустіть мене! — кричала Ліна.
Чи встиг Отто сховатися? Чи зараз пролунає дзвоник і його теж схоплять?
Ірма плакала, і її грубо кинули на диван, де вона залилася ще голосніше. І тут пролунав дзвоник...
— Сьогодні прийому нема! — закричала несамовито Ліна, ніби її могли почути там, знадвору. Здоровенний кулак з розмаху вдарив її по губах, і вони вмить вкрилися чимось теплим і липким.
А двері відкрилися, і Ліна побачила, що в дверях стоїть фрау Еллі...
За годину квартири не можна було впізнати. Після обшуку все було поламано, побито... І їх обох били, а потім вночі посадили в машину, і так Ліна і фрау Еллі опинилися у в'язниці.
їх розлучили. На всіх допитах Ліна казала:
— Я не розумію... Я нічого не знаю...
І врешті її, зовсім знесилену, побиту так, що не було жодного живого місця, перевели до концтабору.
З Ліною разом були і польки, і француженки, і болгарки. Коли дізналися, що вона радянська дівчина, до неї поставилися з особливою теплотою, шматками старої спідниці перев'язали їй руки та ноги і турбувалися, як тільки могли турбуватися в цих умовах. Усі вони сиділи і в'язали панчохи для солдатів, і перші дні в'язали за Ліну, бо вона не могла ворушити пальцями.
За кілька днів вона відійшла. Якось рано-вранці вона прокинулася і відчула себе не те що дужчою, а все-таки живою.
— Подихати... хоч трошки подихати свіжим повітрям, — прокинулося в ній нестерпне бажання.
— Юзю... — прошепотіла вона сусідці, — подихати... до вікна... Жінки підвели її до вікна, допомогли стати на ослінчик. Притиснувшись до грат, вона глибоко вдихнула в себе повітря.
— Ой! — раптом скрикнула вона.
— Що? Що? — жінки поглянули теж крізь вікно. — Ліно, що ти? Ну, то вивели дітей, адже там діти в іншому блоку. Їх водять на роботу...
У сірих брудних халатиках, під вартою виводили дітей, а за ними з гордовитим, незалежним виглядом ішла фрау Фогель...
— Ой! — прошепотіла Ліна і майже впала на руки подруг.
— Що то за діти? Чому вони тут, ви не знаєте? — спитала вона згодом.
— То ваші діти, — тихо пояснила Юзя. — Полонених діти, радянських партизанів. Вони вже давно тут.
— А чому вони окремо від батьків?
— Не знаю. Одна дівчинка лежала зі мною в лікарні і казала, що всіх їхніх матерів спалено в Аушвіці.
З того дня Ліна завжди схоплювалась вранці і дивилась крізь грати, як ідуть діти. Вона намагалася розгледіти обличчя, але це було неможливо, тільки худенькі сірі постаті майоріли вдалині.
Увечері вони поверталися. І фрау Фогель вона бачила також.
Раптом вона відчула — за весь час війни, за всі свої і чужі поневіряння їй не було так жахливо гірко, як у ті хвилини, коли вона бачила сірі, понурі ряди під доглядом фашистського коменданта і фрау Фогель.