Риба-Жінка пливла в море, а він залишався, приголомшений і самотній. Дивлячись їй услід, Орган прокидався ридаючи...
Де ти плаваєш, велика Рибо-Жінко? е море — журба моя, і води — сльози мої. А земля — голова моя самотня. Де ти плаваєш, велика Рибо-Жінко?..
Тяжко й нестерпно було йому згадувати про це, наче й справді тримав він Рибу-Жінку в руках і сам же відпустив її на волю. Чому так сталося? Хіба неможливо, щоб у сні збувалися будь-які бажання людини? Від кого це залежить? Хто стоїть і що стоїть за цим, у чому сенс? Як це розуміти? І до чого воно? Гублячись у здогадах, одмаху-вався Орган од таких думок, намагався забути, не думати про Рибу-Жінку.
Але, опинившись на промислі, сам не помічав, як починав думати про неї й про все, що було з цим пов'язане. В морі він ніби заново переживав усю історію незвичайного сновидіння і, міркуючи тверезо, дивувався, питав себе: чого він думає про це, хіба це дідівське діло — тужити за Ри-бою-Жінкою, якої й на світі нема? Картав себе й собі ж признавався: коли б не було її, сам би став уже собі тягарем — ось постарів уже, й сила не та, й очі не ті, і врода зів'яла, і зубів бракує. Все, чим славен був, усе минає, руйнується, і смерть не за горами, і лище груди не поступаються, бажання в грудях живуть, як і раніше, як замолоду, біда — не старіє душа. Тому-то й думи такі обступають, і сни такі сняться, бо тільки вві сні і в думках чоловік сам собі безсмертний і вільний. Мріями злітає він у небо й опускається в глибини морів. Тим і великий він, що до самої смертної години думає про все, що є в житті. Але смерть не зважає на це, їй і діла немає, що жила людина, якої величі в думках досягла і які сни вона бачила, якою вона була, наскільки й на що розуму в неї вистачало — все їй байдуже. Чому так? Навіщо так усе влаштовано в світі? Хай Риба-Жінка — сон, але хай би залишався цей сон навічно й там, в іншому світі...
Так само, як вірив він у Рибу-Жінку, вірив Орган і в те, що море зважає на нього. Тут йому і дихалось, і думалось привільно. Тут він виливав душу свою. Заглиблений у свої думки, іноді він навіть запитував себе: "А чи не тут ми пропливали з нею?"
В такі хвилини заново натоптував люльку. Впивався тютюновим димом: "І де вона росте, трава така,— ніби й зла, а на душі легше стає... В Маньчжурії, купці кажуть. Звідти вони її привозять. Далеко вона, та Маньчжурія, ох, далеко, ніколи ніхто з наших людей там не бував... Невже тютюн росте там, як трава в лісі? От диво, чого тільки не буває на світі..."
Сонце вже переступило за полудень. Кілька разів за цей час воно то ховалося за хмари, що звідкись набігали з-за обрію, немов там таїлися гнізда негоди,— і тоді море миттю меркло, темніло з виду, похмуро, незатишно ставало навкруги. То знову виглядало, світило з-за хмар по-весняному щедро і ясно, і тоді море вигравало міріадами відблисків, що, купаючись у хвилях, миготіли, аж боліло в очах, і знову ставало веселіше на душі.
Кириск хоч і звик до моря, і навіть занудився трохи, але його все ще не залишало почуття подиву перед величчю і неозорістю морського простору. Скільки пливуть, а все кінця-краю не видно. На землі, хоч яка б вона була широка, він ніколи не дивувався б цьому, як на морі.
А дорослі ніскільки нічому не дивувалися. їм усе було звичне. Емраїн і Милгун гребли й далі так само рівно, без замашистості зачерпуючи веслами верх води. Вони працювали невтомно, не дозволили навіть Органові підмінити їх, щоб перепочити, сказали,— краще тоді, коли повертатимуться з вантажем назад, тоді допоможе, а зараз, мовляв, нехай собі правує. Старий Орган, кадикастий і довгов'язий, сидів на кормі зсутулившись, мов орлан, що підстерігає здобич. Більше мовчав, думав про щось своє.
А човен плив, усе так само трохи поринаючи в хвилі. І хвиля стояла все така ж — помірна в силі. Вітер навертав низовий, стійкий.
Так еони пливли...
— Аткичх! Аткичх! Онде острів! Малий Сосок! — радісно вигукнув нараз Кириск, смикнувши Органа за рукав.
— Де острів? — не повірив Орган, підносячи долоню до очей. І веслярі здивовано поглянули туди, куди показував хлопець.
— Не повинно бути,— пробурмотів старий, бо хлопець показував зовсім в інший бік, несподіваний для них усіх.
Хлопець не вигадав. Там, далеко, дуже далеко, справді нерухомо темніла в морі застигла нерівна смуга брудно-бурого відтінку, наче справді то був виступ тверді серед води. Орган довго придивлявся.
— Ні, то не острів,— упевнено сказав він нарешті.— Нам до Малого Соска ще пливти по прямій, на захід, туди, куди ми пливемо. А це зовсім збоку. І то не острів,— вів далі він.— Здається мені, то не острів.
— Такого острова в цих водах ніколи не було, ніколи ми не бачили такого острова,— сказав Милгун.— Малий Сосок буде ліворуч, а це не знаю, що таке.
— А чи не туман це або хмара яка? — промовив Емра-їн.— Чи хвиля так бурунить, тоді чому вона не рухається?
— Отож-то, що воно таке? Туман чи хмара, хто його знає. Далеко звідси. Але то не острів,— міркував Орган.— Але якщо то туман такий, то радості мало.
— Нічого, аби лише вітер не змінився,— налягаючи на весла, висловив свою думку Емраїн.— Стоїть воно на місці, не рухається. А нам у тій стороні робити нічого, хай собі що є, те є...
Кириск спершу розчарувався, бо те, що він помітив, як виявилося, було невідомо чим, але потім хутко забув про це.
• А мисливці не помилилися. Острівець Малий Сосок незабаром виткнувся з-за води з лівого боку. Тепер уже ніяких сумнівів не виникало. То був зовсім невеличкий, суціль з каменю, горбуватий виступ суші, що й справді скидався на сосок.
Побачивши острів, усі пожвавішали, особливо Кириск,— виходить, море не безконечне. І тоді почалося найцікавіше в плаванні.
— Ну от,— поплескав Орган хлопчака по башлику на голові.— Рябий Пес довів нас до острова, хоч сам зостався дома. Адже коли б він побіг за нами, то втонув би?
— Ще б пак! — підтвердив Кириск, вловлюючи жарт у словах.
— А Рябий Пес для того нам і потрібен, щоб залишався дім стерегти, а ми, пам'ятаючи його, доправились би, не збиваючись з дороги, до місця ловів. Як ти гадаєш, потрібен буде нам іще Рябий Пес чи ні?