2
Як зауважив якось Ролан Барт, сюрреалізм можна назвати мистецтвом усунення опосередкувань. Схоже, що у своїх ранніх сюрреалістичних оповіданнях Рябчук саме так сприймає літературу загалом. Цілком прочитуваний нонконформізм (починаючи вже від викличної назви "Деінде, тільки не тут"), зухвалі експерименти з формою (майже автоматичне письмо або потік свідомості без розділових знаків у "Тості…", деконструція (але не деструкція) лінійної оповіді у "Весіллі" тощо), містичне яснобачення ("Неси свій німб", "І тоді все буде гаразд", "Листи авіапоштою…"), відверта психоделіка спонукають пригадати давне сюрреалістське гасло "Вся влада уяві!". Оповідання із "Цих та інших слів" важко визнати "ранніми" у звичному значенні слова: за винятком поодиноких провисань фрази або неточних деталей, це зріла проза сформованого, тонкого стиліста. Але випробувавши можливості такої "влади", Рябчук раптом замовкає на два роки, а коли починає писати знову, то це вже принципово інакше письмо, що його, послуговуючись терміном Бахтіна, можна окреслити як гротескний реалізм.
Оповідання з "Маленьких трагедій", усупереч назві, майже позбавлені трагедійності, притаманної "цим та іншим словам", тут неподільно панує влада сміху, "моцартіанство" впереміш із їдким "свіфтіанством". Його нові персонажі нові абсолютно — вони не просто позбуваються романтичного флеру бунтарів, поетів і аутсайдерів, навпаки, це від початку "світські совітські" люди, з головою занурені в потік тимчасовості. Робітники, продавчині, студентки, злочинці, спекулянти, пияки-буддисти, співаки й працівники районних газет, напівзвихнуті бомжі та актори театру… На відміну від попереднього, поетично суб'єктивного авторського слова, для якого "влада уяви" була цілком легітимною та достатньою підставою, щоби безпосередньо впливати на дійсність, у "Маленьких трагедіях" спостерігаємо вибух суто романного різномовлення, соціальної омовленості та свідомо вжитих обмовок. Переакцентовуючи численні соціальні, професійні, гурткові, ба навіть "езотеричні" (у "До Чаплі на уродини") мови, Рябчук густо забарвлює їх пародією, іронією, часом сатирою. Кожна із цих "мов у мові" об'єктивується, жодній не надається повного права виголошувати "істинне" й неопосередковане судження про дійсність або, чого доброго, впливати на неї — і ця відмова в наданні прав стосується насамперед мови центральної, офіційної. Нові оповідання переконливо показують опосередкованість і зумовленість кожної мови як через її генетичну приналежність тим чи тим носіям, так і через те місце, яке вона та її носії займають у соціумі й багатоголоссі реальності. Зображаючи ці мови, Рябчук демонструє колекцію менталітетів, способів поведінки й завжди не до останку виправданих оцінок. У цьому "показі моделей" неможливо знайти бодай одне пряме слово "від автора", хоча всі його персонажі без упину говорять — і говорять прямо, простодушно переконані в остаточності своїх суджень, які для автора є гадками, плітками, "брехнею".
А проте ці самі твори яскраво виявляють боротьбу автора з монолітними товщами дискурсу совєтської влади, з мертвою, державною мовою того дискурсу, саме через свою мертвотність непридатною для живого спілкування живих. Микола Рябчук атакує незаперечність казенної мови зсередини, висвітлюючи поклади абсурду, властиві на позір здоровому глуздові "совків" і їхніх партійних опікунів. Рябчукова ворожість до "совковості" неприхована — хоча прямо він її ніде не виявляє. До витонченого знущання над дискурсом, скажімо, шкільних підручників із літератури (які, на жаль, від тих часів майже не зазнали змін) не зможе присікатися найлютіший цензор, хоча це щонайочевидніше знущання: "Коля Смик лежав непритомний на клумбі з ліловими ірисами біля самісінького театру. Над його головою висіла реклама вистави "Украдене щастя", де незаможний селянин Микола добре вигостреною сокирою вбивав експлуататорського посіпаку і ворога всіх трудящих шандаря Михайла. Дружина Миколи — несвідома селянка Анна — ридала навколішках над убитим ворогом". Звичайно, Барт пояснив би, що Рябчук створює штучний міт, третю семіологічну систему, вбудовуючи в неї мову-об'єкт — як óбразу з театральної афіші, так і панівного ідеологічного дискурсу, тобто мітологізує міт, нав'язуваний політичною системою як нібито "природний". Лежання непритомним через надуживання алкоголю є розгорненою метафорою загальної непритомності пересічних "радянських громадян", інтоксикованих мітом від найраніших дитячих літ; їхня поведінка, безапеляційні "судження", гадки, плітки й "прекрасні пориви" є проявом задурманеності (саме так можна тлумачити цю метафоричну "п'яність" і в "До Чаплі на уродини", і в "Тості за здоров'я чорного кота…").
Але було б надто спрощеним і однобічним трактувати "пересічних громадян" і їхні мови тільки так, не беручи до уваги потаємної симпатії автора до багатьох нових персонажів, — ось хоча б і до нездоланних "чотирьох непоганих тіток" зі "Статті "8–6"". Їхнє вміння крутитися симпатичне тим, що воно обходить систему й не помічає тягаря її мітичної руки; хоч це й смішно звучить, але ті мобільні й по-своєму притомні тітки є далекими провісниками громадянського суспільства! "Панас повернувся до Львова поїздом, щоб кинутися під трамвай. Дорогою до трамвая він забіг попрощатися з тітками і розповів їм усе своє горе. Горе їх розчулило, однак не занадто, а саме якраз. …На хвильку вони перервали свої заняття, аби порадитись". Одночасно автор запроваджує численних "агентів впливу" зі сторони, з тих протічних комунікацій повсякденного мовного вжитку, які ніколи не могли доробитися до статусу "нормативних", незважаючи на те, що "нормою", по суті, були (і великою мірою є дотепер) якраз вони, а не "недосяжний зразок" статичних мовних блоків, нагромаджуваних державною партійною пресою та не менш партійною літературою панівного соціалістичного реалізму. Виділяючи ці "слівця" й вирази курсивом, Рябчук заряджає їх потужнішою за звичну енергетикою та амбівалентністю, одночасно відсторонюючись від них як автор ("вони говорять саме отак, але це не моя мова", — десь отакий сенс курсивів). Несподіваність усіх цих блядюг, мудаків, прокручених динамо, кіру тощо в такому "порядному" місці, як літературний текст, викликає ефект очуднення та сміх: виявляється, ці та інші слова можна писати! друкувати! Певна річ, сьогодні пишуть і друкують іще й не такі слова, але тоді, у кризі відмороженого часу 70-х, зустріч із Рябчуковими "агентами впливу", як і з "непоганими" львівськими цьотками, що витягують людей із-під трамвая та розв'язують їхні та свої проблеми, не вдаючися до "послуг" держави, виконувала безперечно визвольну функцію релаксації й катарсису, до всього ще й анулюючи провину колективного засвідомого в тому, що воно знає "сороміцькі", заборонені, але, попри витіснення, широко вживані слова та способи неконтрольованої владою поведінки.