Вважалося, що вона виготовляє напої усіх можливих ґатунків, підбираючи їхній склад згідно зі смаками й метаболізмом кожного, хто бажав скористатися її послугами. Втім, після випробування Артур переконався, що вона незмінно видавала пластикову чашку з рідиною, яка майже, але не зовсім, повністю була несхожою на чай.
Він спробував знайти спільну мову з машиною.
— Чаю, — сказав він.
— Діліться з іншими і насолоджуйтесь, — відповіла машина і видала ще одну чашку нудотливого пійла. Він викинув її в урну.
— Діліться з іншими й насолоджуйтесь, — стояла на своєму машина і приготувала ще одну порцію.
"Діліться з іншими й насолоджуйтесь" — це гасло процвітаючого Департаменту скарг корпорації "Сіріус кібернетікс", який зараз займає значні ділянки суходолу на трьох середнього розміру планетах і залишається єдиним підрозділом корпорації, який за останні роки давав постійні прибутки. Це гасло викладене — а радше, було викладене — велетенськими сяючими літерами, кожна висотою три милі, неподалік від космопорту Департаменту скарг на планеті Ідракс. На жаль, вони виявилися такими важкими, що невдовзі після спорудження напису фундамент під літерами подався і вони провалилися майже на половину своєї висоти, зруйнувавши кабінети багатьох молодих і талановитих співробітників департаменту — тепер уже покійних.
Те, що залишилося від літер на поверхні, місцевою мовою означає "Поцілуй мене десь" і більше не підсвічується вночі. Хіба що під час особливо урочистих оказій.
Артур викинув шосту чашку помиїв.
— Послухай-но, ти, машино, — сказав він. — Ти твердиш, що можеш синтезувати будь-який існуючий напій. То чому ж ти постійно пропонуєш мені одне й те ж відразливе пійло?
— Згідно з даними про поживність і смачність, — пробурмотіла машина.
— Діліться з іншими й насолоджуйтесь.
— Воно ж гидотне на смак!
-. Якщо ви отримали насолоду від цього напою, — продовжувала торохтіти машина, — чому б не запропонувати його друзям?
— Бо я не хочу їх втратити, — в'їдливо відповів Артур. — Постарайся втямити, про що я тобі говорю. Цей напій...
— Цей напій, — радісно підхопила машина, — підібраний індивідуально для вас згідно з вашими потребами з огляду на поживність і смачність.
— Ага, розумію, — сказав Артур. — Тобто у мене смак мазохіста? Так?
— Діліться з іншими й насолоджуйтесь.
— О, щоб тебе заткнуло.
— Більше нічого не бажаєте?
Артур вирішив, що краще здатися.
— Ні, — відповів він.
Але потім передумав: нехай йому грець, не буду піддаватися.
— Бажаю, — рішуче сказав він, — ти послухай. Це дуже просто... мені тільки потрібна... чашка чаю. І ти мені його приготуєш. Помовч і послухай.
Він сів. Він розповів Поживноматові про Індію, він розповів машині про Китай, розповів їй про Цейлон. А ще про листочки, що висихають на сонці. Розповів він і про срібні чайнички. Про післяобіднє чаєпиття в літньому саду. Про те, що слід спершу подавати молоко, не доводячи його до кипіння. Він навіть переповів (щоправда, дуже стисло) історію Іст-Індійської компанії.
— Оце воно таке? — озвався Поживномат, коли розповідь закінчилася.
— Так, — відповів Артур, — це те, що я хочу пити.
— Вам потрібен смак листочків, зварених у воді?
— Ну, так. З молоком.
— Вичавленим з корови?
— Ну, якщо можна так сказати, я гадаю...
— Але для цього мені потрібна допомога, — по-діловому відповіла машина.
У її голосі уже не чулося привітного щебетання — справа перш за все.
— Гаразд. Що мені робити? — запитав Артур.
— Ви вже зробили достатньо, — проінформував його Поживномат.
Машина викликала корабельний комп'ютер.
Поживномат розповів комп'ютерові про чай. Комп'ютер повагався, потім під'єднав свої логічні схеми до Поживномата, і вони обидва занурилися у похмуру мовчанку.
Якийсь час Артур спостерігав і прислухався, але більше нічого так і не дочекався.
Потім він гримнув по машині кулаком, але і це не допомогло.
Врешті-решт йому набридло і він подався до рульової рубки.
У порожньому просторі непорушно застиг зореліт "Золоте серце". Навколо поблискували мільярди світлячків Галактики. А до корабля скрадався бридкий, брудно-жовтий неоковирний корабель вогонів.
РОЗДІЛ 3
— Чи, бува, не має хтось чайника? — спитав Артур, зайшовши до рульової рубки. Його одразу зацікавило, чому Тріліан кричить на комп'ютер, щоб той озвався до неї, чому Форд гамселить по ньому кулаками, а Зафод копає його ногою, і чому на оглядовому екрані з'явилася якась жовта незугарна брила.
Він поставив порожню чашку, яку приніс із собою, й підійшов ближче.
— Привіт, — несміливо озвався він.
У цю хвилину Зафод кинувся до вкритих полірованим мармуром панелей, де містилися засоби управління звичайним фотонним двигуном. Від доторку його пальців матеріалізувалися ручки та кнопки, і він спробував увімкнути ручне управління. Він тиснув на кнопки, смикав за ручки, тицяв пальцями й лаявся. Фотонний двигун несміливо здригнувся і знову завмер.
— Щось сталося? — поцікавився Артур.
— Хе, чи ви чули таке? — пробурмотів Зафод; кинувшись до панелі ручного управління Двигуном нескінченної непередбаченості. — Мавпоподібний заговорив!
Двигун непередбаченості двічі пискнув і теж затих.
— Такого ще не знала історія, хлопці, — сказав Зафод і копнув Двигун непередбаченості, — мавпа, яка говорить!
— Якщо ви чомусь не в дусі... — почав був Артур.
— Вогони! — обірвав його Форд. — Нас атакують!
Артур вигукнув затинаючись:
— Ну, то що ви тут робите? Давайте рушати звідси!
— Заціпило?
— Він каже, що усі його схеми зайняті. На кораблі нічого не працює.
Форд відійшов від терміналу комп'ютера, витер рукавом спітніле чоло й безсило приперся спиною до стіни.
— Нічого ми не вдіємо, — сказав він. Очі його дивилися в нікуди, з відчаю він прикусив губу.
Коли Артур ще був малим хлопцем і ходив до школи (задовго до знищення Землі), то часом грав у футбол. Грав він так-сяк і спеціалізувався, зокрема, на взятті власних воріт під час відповідальних матчів. Коли таке бувало, він завжди відчував дивне поколювання навколо шиї, яке поволі перебиралося вище на щоки й далі, а потім починало пашіти чоло. Зараз у своїй уяві він побачив багнюку і траву, натовп хлопчаків, які дражняться й кидають у нього грязюкою. Дивне поколювання навколо шиї піднімалося до щік, розчервонілося чоло.