— Бачите? — сказав Зарнівуп. — Усе точнісінько таке саме.
— То ви хочете сказати, — з напругою у голосі перепитав Зафод, — що він весь час був у мене?
— Так, — підтвердив Зарнівуп, — звичайно. На цьому ж усе й будувалося.
— Он як, — сказав Зафод. — То більше на мене не розраховуйте. З сьогоднішнього дня забудьте про мене. З мене уже досить. Не вплутуйте мене у свої ігри.
— Я боюся, що ви не можете нас залишити, — сказав Зарнівуп, — ви уже у Полі непередбаченості. Ви не можете звідси втекти.
На губах у нього заграла посмішка, яку Зафодові уже не раз кортіло перепинити кулаком, і тепер він не втримався від спокуси.
РОЗДІЛ 13
Форд Префект вибіг на капітанський місток "Золотого серця".
— Тріліан! Артур! — вигукнув він. — Він ожив! Корабель знову працює!
Тріліан і Артур спали прямо на долівці.
— Гей, ви, ну ж бо, ми рушаємо, — він став тормосити їх, щоб вони прокинулися.
— Привіт, хлопці! — защебетав комп'ютер. — Це чудово, що я знову з вами. Можете мені повірити. Хочу вам сказати, що...
— Заткнися, — обірвав його Форд. — Скажи краще, де ми з біса опинилися?
— Друга планета зоряної системи Жаби, і мушу вам сказати: це справжній смітник, — сказав Зафод, вбігаючи на капітанський місток. — Привіт, хлопці, ви напевно страшенно раді знову побачити мене, бо ви наче поніміли і не знаходите слів, щоб привітати такого хвацького молодця, як я.
— Що сталося? — напівпритомно сказав Артур, підводячись з долівки, ще не тямлячи, що відбувається навколо.
— Я знаю, що ви відчуваєте зараз, — сказав Зафод. — Я такий видатний, що й сам втрачаю дар мови, коли розмовляю сам з собою. Приємно знову вас усіх побачити — тебе, Тріліан, Форда і Мавпоподібного. Гей, там, комп'ютере...
— Привіт, містере Бібльброкс, сер, певно, що для мене велика честь...
— Замовкни і вивези нас звідси, але швидко-швидко.
— Аякже, друже, а куди вам хочеться?
— Будь-куди. Не має значення, — вигукнув Зафод. — але ні, таки має! — схопився він. — Нам треба дістатися до найближчого місця, де можна перекусити!
— Буде виконано, — відповів щасливий комп'ютер, і місток струсонув потужний вибух.
Коли через хвилину зайшов Зарнівуп з підбитим оком, він ошелешено побачив чотири пасма диму.
РОЗДІЛ 14
Чотири непритомні тіла стрімко падали у чорне провалля.
Свідомість вмерла, холодне забуття все глибше і глибше затягувало їх у порожнечу небуття. Нестерпна тиша сумною луною накочувалася на них, і нарешті вони поринули в темне і непривітне бурхливо-червоне море, яке поволі і, як здавалося, безповоротно прийняло їх у своє лоно.
Минуло не менше як вічність, перш ніж це море розступилося і вони залишилися лежати на холодному і жорсткому березі, наче уламки і залишки потоку Життя, Всесвіту та Усього Сущого.
Вони здригнулися від судоми, відчули, як на лобі виступив холодний піт, відблиски навколо них викликали нудоту. Холодна і жорстка твердь здригнулася і захиталася під ними, а потім завмерла. Вона відсвічувалася у темноті — це була відполірована до блиску холодна і жорстка твердь.
Їх невдоволено розглядала якась зелена тінь з нечіткими обрисами.
Вона прокашлялася.
— Добрий вечір, мадам і джентльмени, — вимовила вона. — Ви зробили попереднє замовлення?
До всього призвичаєна свідомість Форда Префекта знову легко ввімкнулася і його мозок знову був до всього готовий.
— Попереднє замовлення? — промовив Форд.
— Так, сер, — відповіла зелена тінь.
— Невже для потойбічного життя потрібне попереднє замовлення?
Якби можна було припустити, що зелена тінь може обурено підняти брови, то саме це вона і зробила.
— Потойбічне життя, сер? — здивувалася вона.
Артур Дент хапався за свою свідомість, як, не втримавши в руках, хапаються за слизький брусок мила у ванні.
— То це потойбічне життя? — затинаючись, запитав він.
— Атож, гадаю, що це воно, — сказав Форд Префект, намагаючись зрозуміти, де тут верх і низ.
Він перевірив гіпотезу, що верх повинен бути у протилежному напрямку від холодної твердої поверхні, на якій він лежав, і зіп'явся, як йому все ще здавалося, на власні ноги.
— Я гадаю, — сказав він, злегка похитуючись, — що ми аж ніяк не могли залишитися живими після того вибуху, хіба ні?
— Ні, — пробурмотів Артур. Він сперся на лікті, але від того, як виявилося, краще не стало. Він знову безсило впав.
— Ні, — підводячись на ноги, додала Тріліан, — аж ніяк не могли.
Знизу почулося хрипке булькання. Це спробував заговорити Зафод Бібльброкс.
— До числа живих я дійсно уже не належу, — видобув він з глибини горла. — Мені кінець. Ба-бах, і по всьому.
— Ага, так воно і було, — сказав Форд. — У нас не було жодного шансу вижити. Нас напевно розірвало на дрібні шматки. Руки і ноги порозліталися у різні боки.
— Еге ж, — засопів Зафод, зводячись на ноги.
— Можливо, леді і джентльмени бажають замовити якісь напої... — обізвалася зелена тінь, нетерпляче снуючи навколо них у повітрі.
— Трах-ба-бах, — знову заговорив Зафод, — і вибух миттєво розклав нас на найдрібніші молекули. Агов, Форде, — впізнавши нарешті одну з постатей навколо нього, — у тебе також перед очима промайнуло усе твоє попереднє життя?
— І з тобою теж таке було? — здивувався Форд. — Усе попереднє життя?
— Авжеж, — підтвердив Зафод, — принаймні я припускаю, що то було моє життя. Бо ти ж знаєш, багато часу я прожив взагалі не пам'ятаючи про минуле. Він поглянув навколо на різні тіні, які нарешті набували чіткіших обрисів, а не були просто хисткими, розмитими, безформними постатями.
— Отож... — промовив він.
— Отож, що? — запитав Форд.
— Отож ми тут, — невпевнено почав Зафод, — лежимо собі мертві...
— Стоїмо, — виправила його Тріліан.
— Гм, стоїмо мертві, — продовжував Зафод, — у цьому безлюдному...
— Ресторан, — вигукнув Артур Дент, який уже стояв на ногах і на свій подив усе чітко бачив. Тобто дивувала його не сама здатність бачити, а те, що постало перед його очима.
— Ось і ми, — вперто повторив Зафод, — стоїмо мертві у цьому безлюдному...
— П'ятизірковий, — перебила його Тріліан.
— Хіба не дивина? — сказав Форд.
— Ага.
— І люстри тут зовсім непогані, — докинула Тріліан.
Вони ошелешено оглядалися навколо.
— Це не дуже схоже на потойбічне життя, — сказав Артур, — це скоріше свого роду apres vie .