— Увімкни око мечохвоста, — підказує Електроник. — Він чітко розрізняє всі контури.
— Бачу. Це морський дракон, величезна змія...
Сергій замовк: в океанську глибину проникли сумні слова Громова:
"Рессі пропав. Його не загриз тигр, не розплющив слон, не зламала горила. Якось уночі його викрав невідомий емптометр..." Сироїжкін, лежачи на підлозі, розмірковував:
— Убивство оленя, змії, навіть жабеняти — це все одно вбивство...
— Згоден, — підтвердив Електроник.
— Я тільки зараз зрозумів, — мовив Сергій, — що таке просторувати.
— Що?
— Це — побачити вчасно ворога. Побачити ворога й попередити друга!.. Не відповідає Рессі?
— Не відповідає, — хрипло сказав Електроник.
"...Розумно керуючи тваринним світом, ми не тільки збережемо всі цінності природи, ми станемо багатші, — закінчував свою промову Громов, — Природа — великий художник, і людина, запозичуючи її винаходи, збудує нові чашини й прилади, опуститься в недоступні поки що глибини океану й космосу..."
— Я — Рессі, — оголосив восьмикласник, ступаючи на довгих ногах. — Я, крокуюча машина, йду по сипучих пісках Марса...
Він плюхнувся на стілець і, обхопивши сидіння руками, застрибав на дерев'яних ногах по кімнаті.
— Я почуваю, — збуджено говорив він, — кожну свою крокуючу ногу. Як вона загрузав в піску й знову ступає.
— Зажди, — спокійно промовив Електроник. — Це блискуча ідея, але ти нічого не зрозумів. Можна придумати будь-яку машину — для пісків, гір, крижаних торосів...
Проте зараз, як сказав мій учитель, важливо зовсім інше: рятувати все живе, щоб потім робити відкриття.
— Ех, ти, — дорікнув Сироїжкін, — не зміг оцінити винахід. А яж усього-на-всього хотів сказати: "Геть усі колеса!" — І сумно зітхнув: — Що, не озивається Рессі?
Електроник похитав головою.
— Алло, Астронавте, я щойно перевірив підводні маршрути в Атлантиці. Сьогодні в диспетчерів гарячий деньок: новий розклад, капітани нервують. Але все гаразд, поки що перерва. Які новини над нашою планетою, Асте? Прийом.
— Привіт, Командоре. Давно чекав тебе. Тут хлопці з Плутона, Юпітера й інших станцій бомбардують, щоб я дізнався точніше: що там за цікавий пилок знайшли на Землі? Прийом.
— Пилок, Асте? Вперше чую. Прийом.
— Ха-ха, ну й запрацювався ти! Невже страж місячнихі каменів знає більше, ніж землянин? Отже, слухай, Командоре: десь у горах відкопали кілька сот атомів якоїсь рослини, її немає в жодному електронному каталозі. Що ти на це скажеш, землянине? Прийом.
— Ображаєш, Асте. Я не простий земляний, я — глибинник. Новини до нас доходять іноді пізніше, ніж до тебе. Прийом.
— Бачу тебе, глибиннику, — вибач за такий жарт. Бачу в ілюмінаторі туманно-блакитну кулю. Он синя пляма — твій океан, Командоре. Невже ти на самому дні? Звичайно, тобі серед підводних човнів, міст, вантажопроводів не до пилку. Однак це забавна історія. Прийом.
— А може, ти заніс із свого Місяця, Асте? Прийом.
— Поки що не бачив тут ніяких пальм — самі мертві скелі. Та й на Землі я не був уже три відпустки. Відпадає, Командоре. Висунь яку-небудь дотепнішу гіпотезу, а я передам по команді хлопцям. А то виють від космічної нудьги, як вовки. Прийом.
— Гаразд, дізнаюся в аеродиспетчерів про твою марсіанську рослину й розтлумачу тобі, що коли заніс її на Землю не ти, то все одно якийсь ваш брат космонавт. Ага, я давно хотів запитати тебе, Асте: ти чув виступ професора Громова? Прийом.
— І бачив, і чув. А що, хіба є нова інформація? Прийом.
— Сподіваюсь, тепер мені не треба доводити, що електронний пес Рессі існує? Пам'ятаєш, ти не вірив, що він урятував Нектона? Прийом.
— Один — нуль на твою користь, Командоре. Хоча: не існує, а існував. Я так зрозумів, що пса викрали. Побачимо, чим закінчиться наша суперечка про марсіанський пилок. Може, я відіграюся. Прийом.
— Ця історія із собакою, чесно кажучи, не виходить мене з голови, Асте. Знайшлись якісь мастодонти, щоб присвоїти чужий винахід. Прийом.
— І мені, Командоре, шкода пса. Подумати тільки, якась там залізна штуковина, а от дивись — робить відкриття. Прийом.
— Ти знаєш, Асте, цих сонних стрільців вчасно схопили за руку. Професор правильно сказав, що могла статися ланцюгова реакція: знищення тваринного світу. Уявляєш — пустельна планета?.. Це б торкнулося океану, космосу і нас із тобою, Асте. Прийом.
— Ну, ти переборщив, Командоре. Земля змінюється на наших очах. Ліси, трави, звірі, птахи... А втім, це справа вчених. Але при чому тут я і ти, Командоре? Глибинники безмежно далекі від землі. Прийом.
— Ти не правий, старина Астронавте! Ти не оцінив значення нової теорії Громова. Вибач, розмову продовжимо пізніше: мене знову кличе Атлантика. Відбій!
...Гель Іванович Громов, переглядаючи газету, звернув увагу на замітку в розділі "Пригоди під водою".
"Підводні викрадачі" — такий був кричущий заголовок, і професор хотів уже відкласти газету, але щось привернуло його увагу, й він почав читати із середини.
"...Як відомо, одна восьма золота й срібла, накопичених людством, лежить на дні світового океану. Коли врахувати, що донедавна протягом сотень років у штормах і бурях гинуло щороку понад дві тисячі суден, то океанське дно буквально усіяне морськими скарбами".
— Якщо повірити репортерові, — пробурмотів Громов, — то треба, не роздумуючи, опуститися на дно морське.
"Один з таких кораблів — "Санта-Марія", який належав генуезькому купцеві і який затонув понад п'ять століть тому, знайдено археологічною експедицією. Майже місяць корабель, замулений до верхівок щогл, обчищали від осадових порід. Цінні для істориків експонати — зброя, побутові речі, бортовий журнал, який чудом зберігся, — археологи помістили в ізоляційні камери. Молодший науковий співробітник І. І. Слєпньов проник у трюми "Санта-Марії" і серед рештків зотлілого вантажу знайшов залізні скрині.
Відкривши одну з них, учений побачив, що вона наповнена золотими монетами..."
— Ото вже люблять газетярі всілякі несподіваності, — посміхнувся Гель Іванович.
"Коли наступного дня експедиція повернулася за скарбом, скрині були порожні..." Гель Іванович схопився, зібгав газету, сунув її в кишеню.
— Якась дурниця! Звичайні підводні грабіжники під рубрикою "Пригоди", — збуджено сказав він. — Але чому я думаю про Рессі? Що за нісенітниця!.. Теперь у будь-якій загадковій події мені ввижатиметься запропалий Рессі... Треба заспокоїтися, шановний Гелю Івановичу, — звернувся він до самого себе, — і... і... а де ж газета? Де стаття? Далебі, якась напасть...