Про це переконливо говорять самі ж вихованці Шкіди.
Згадаймо лист Цигана і його ж слова, сказані в той час, коли він був уже не шкідцем і не учнем технікуму, а дорослою людиною, агрономом радгоспу: "Шкіда хоч кого виправить!"
Зустрічі колишніх шкідців, шляхи яких після випуску з школи розійшлися, чимось нагадують "ліцейські річниці", хоч буйна, вбога й голодна Шкіда так мало схожа на Царськосельський ліцей.
Зустрічаючися після недовгої розлуки, молоді люди, які вже вступили в життя, з інтересом оглядають один одного, ніби визначаючи на око, наскільки вони змінились і подорослішали, сердечно згадують відсутніх товаришів, свою незвичайну школу н її доброго, дивакуватого керівника, якого, зрештою, встигли узнати й по-справжньому полюбити.
Якби діяльність цієї школи була й справді тільки "педагогічною невдачею", її навряд чи згадували б добром колишні вихованці.
Але, мабуть, ще більше може сказати про Шкіду саме доля вирощених нею людей.
Недарма співали вони в своєму шкільному гімні:
Хоч нелегко нам іти –
Ми досягнемо мети:
Вийдемо у люди.
Серед колишніх вихованців Шкіди — літератори, вчителі, журналісти, директор видавництва, агроном, офіцери Радянської Армії, військовий інженер, інженери цивільні, шофер, продавець магазину, складач у друкарні.
Хіба це педагогічна невдача?
Однак заслугу перевиховування колишніх безпритульних і малолітніх злочинців не можна приписати повністю ні Вікмиксорові (хоча він і вклав у це всю душу), ні найкращим із його співробітників. Ніякими зусиллями не справилися б вони з непокірною, різнохарактерного і в той же час згуртованою вольницею, коли б на неї одночасно не впливали інші — більш могутні — сили.
Про те, що саме відіграло вирішальну роль у долі шкідців, можна дізнатися, прочитавши одне з оповідань Л. Пантелєєва.
Це оповідання, що називається "Американська каша", написано у формі відкритого листа до колишнього президента Сполучених Штатів Гувера, засновника АРА — Асоціації допомоги голодуючим.
Звертаючися до президента, Л. Пантелєєв каже:
"… Я в той час не був письменником. Я був тим самим голодуючим, яким ви допомагали.
Я був безпритульним, бродягою і в тисяча дев'ятсот двадцять першому році попав у виправний заклад для малолітніх злочинців. Я висловлююся вашою мовою, бо боюся, що ви мене не зрозумієте. По-нашому, я був соціально-запущеним і попав у дефективний дитбудинок імені Достоєвського…"
Певно, не сподіваючись на літературну обізнаність президента Гувера, Пантелєєв вважає за потрібне цілком серйозно пояснити:
"… Достоєвський — це такий письменник. Він уже вмер".
А потім веде далі:
"У цьому будинку нас жило шістдесят чоловік. Гарний був час.
Для вас — тому, що тільки недавно закінчилася світова війна і ваша країна з апетитом поїдала і перетравлювала воєнні прибутки…
Для нас цей час був гарним тому, що вже закінчувалася громадянська війна і наша Червона Армія поверталася додому з переможними піснями, хоча й у рваних опорках. І ми теж бігали без чобіт, ми ледве прикривали свою наготу ганчірками і писали диктанти й задачі олівцями, які рвали напір і ламалися на кожній комі. Ми голодували так, як нс голодують, мабуть, ваші вуличні собаки. І все-таки ми завжди всміхалися. Бо цілюще повітря революції замінювало нам і кисень, і калорії, і вітаміни…"
Далі, в "Листі до президента" розповідається, як у благодійній їдальні АРА хтось перекреслив хімічним олівцем навхрест обличчя Гувера, що самовдоволено дивився з портрета, і під портретом написав: "Old devil" ("Старий диявол").
Сталося це незабаром після того, як на американському пароплаві "Old devil", що стояв у петроградському порту, офіцер у кашкеті з золотими зірками жорстоко побив кухаря-негра, котрий кинув шкідцям з борту якийсь пакетик.
Хто саме перекреслив портрет Гувера чорнильним олівцем, ні автор "Листа до президента", ні його тодішні товариші не знали, але на грізне запитання: "Хто це зробив?" усі вони, не змовляючися, встали з-за стола і хором відповіли: "Я!"
За цю історію їх вигнали з їдальні АРА, позбавили американської шоколадної каші, маїсового супу, какао й білих булок, а заодно й відпустки на цілих два місяці.
"Знову ми сьорбали несмачний ріденький суп з мороженою картоплею. Знову жували ми хліб з кофейної гущі. І знову й знову ми набивали свої шлунки кашею, в якій було більше каміння, аніж цукру чи масла…"
Вихованці школи для дефективних, які так довго не визнавали ніяких законів і не були в злагоді з міліцією та карним розшуком, відчували себе, однак, радянськими громадянами, дітьми революції.
Часто вони запитували Вікмиксора:
"— Вікторе Миколайовичу, чому у нас у школі не можна організувати комсомол?
Вікмиксор хмурив брови й відповідав, розтягуючи слова:
— Дуже просто… Наша школа дефективна, майже з тюремним режимом, а в тюрмах і дефективних дитбудинках осередки комсомолу організовувати не дозволяється… Вийдете з школи, рівноправними громадянами станете — можете і в комсомол, і в партію записатися".
Хлопці довго й настійливо просять Вікмиксора дати їм учителя політграмоти, але після кількох невдалих гастролей дуже сумнівних викладачів самі вирішують організувати гурток, щоб вивчати політграмоту й марксизм. Збираються по ночах у дров'яному сараї або в коридорі вогкого напівзруйнованого будинку. В жовтому світлі недогарка Єонін, на прізвисько Японець, трохи більш обізнаний у галузі політики, ніж інші шкідці, читає їм доповіді про з'їзд комсомолу, про конгрес Комінтерну.
Збори ці оточені романтичною таємницею, і паролем для учасників стають приказки з жаргону картярів і кримінальників:
"— Чотири збоку! Вашим край".
Або:
"— Гроші ваші! Будуть наші!"
Про нічні зборища стало нарешті відомо всюдисущому Вікмиксорові. Як і в багатьох інших випадках, він зумів вчасно підхопити й спрямувати в нове русло витівку шкідців. За його порадою, замість "підпільного комсомолу" було організовано в школі відкритий гурток, якому дали назву "Юний комунар", скорочено — Юнком.
На перших порах юнкомцям довелося витримати шалений опір шкідської орди, та й самі вони неодноразово зривались. І все-таки юнком зрештою став силою, на яку вже не могли не зважати найзакореніліші призвідці бешкетів та крадіжок.