З того дня, як пішов останній з перших, минуло три роки.
Не так давно ми, автори цієї книжки, Янкель і Пантелєєв, були на вечорі в заводському клубі. Там ставили якусь сучасну п'єсу. Після останнього акту, коли глядачі збиралися вже розходитись, на авансцену вийшов невисокий чоловік із зачесаним назад волоссям, у чорній робочій блузі, з червоним значком на грудях.
— Товариші! — сказав він. — Прошу вас лишитися на місцях. Пропоную влаштувати диспут по спектаклю.
Спочатку ми не звернули уваги на людину в блузі, але, почувши голос і глянувши, впізнали Японця. Після диспуту пробралися за лаштунки, відшукали його. Він виріс за три роки не більш як на півдюйма, але змужнів і набув якоїсь артистичної осанки.
— Япончик! — покликали ми його. — Ти що тут робиш?
Радісно зустрівши нас, він довго не відповідав на запитання, шморгав носом, плескав нас по плечах, потім сказав:
— Виступаю в ролі помічника режисера. Закінчую Інститут сценічних мистецтв. А це — практика…
Крім того, Японець — завклубом в одному з відділень ленінградської міліції, веде роботу в галузі культосвіти.
Від Японця ми дізнались і про долю Пильникова та Фінкельштейна. Сашко Пилыников, який колись ненавидів халдеїв і все, що стосувалося халдеїв, тепер сам майже халдей. Кінчає Педагогічний інститут і вже практикується у викладацькій роботі.
Поет Фінкельштейн — Кібчик — навчається в Технікумі мови, теж на останньому курсі.
Купця ми зустріли на вулиці. Він налетів на нас, величезний, змужнілий до невпізнаний, одягнений у довгу сіру шинель, в новенький синій шолом, у чоботях із шпорами. На лівому рукаві його красувались якісь геометричні фігури — чи то квадрати, чи ромби. Він — уже червоний командир, червоний офіцер.
Так само на вулиці зустріли ми й Горобця. Він біг маленьким горобчиком по бруківці, оббігаючи тротуар і перехожих, стискаючи під пахвою портфель.
— Горобець! — крикнули ми.
Він був радий бачити нас, але заявив, що дужо поспішає і, пообіцявши зайти, побіг. Через день він прийшов до нас і розповів про себе і про деяких інших шкідців.
Працює він у друкарні разом з Гладуном, Мамочкою, Окрайцем і Адміралом. Усі вони комсомольці і всі активісти, сам Горобець — секретар колективу. Від Горобця ми дізнались і про Голого пана й Гужбана. Голенький працює на "Червоному трикутнику", Гужбан — на "Більшовику".
І зовсім уже недавно, зовсім днями, у нашу кімнату ввалився величезний чоловік у непромокальному пальті й високих мисливських чоботях. Обличчя його, досить заросле щетиною вусів і бороди, видалося, проте, знайомим.
— Циган?! — закричали ми.
— Він самий, сволота, — відповів чоловік, і вже з будови цієї фрази ми впевнилися, що перед нами справді Циган.
Він — агроном, уже понад рік працює в радгоспі, тепер приїхав у Пітер у відрядження. Ночувати він залишився в нас.
Увечері, перед сном, ми сиділи біля відчиненого вікна, говорили впівголоса, згадували Шкіду. Осінні сутінки, сірі й бліді, лізли у вікно… У вікно було видно, як на задньому дворі маленький хлопчик ганяв залізний обруч, за огорожею чути було, як хтось співає "Будьонного", хтось сміється.
— А де тепер Безсовісний та Бик?
— Воші ще в технікумі. В останньому класі.
— Змінилися?
— Не впізнаєте!
Циган хвилину мовчав, дивлячись на нас, потім усміхнувся.
— І ви змінилися. Ой, як змінились! Особливо Янкель, На "Янкеля" вже зовсім і не схожий.
— А Льонька на Пантелєєва схожий?
Циган засміявся.
— Шкіда хоч кого змінить.
Потім прикурив погаслу цигарку з махри, пустив синю хмару за вікно в густі вже сутінки…
— Пам'ятаєте? — сказав він і, нахиливши голову, півголосом заспівав:
Хоч нелегко нам іти –
Ми досягнемо мети
Вийдемо у люди…
ПРО ЦЮ КНИГУ
Першій книзі молодого автора рідко щастить пробити собі шлях до широкої читацької аудиторії. Ще рідше витримує вона випробування часом.
Мало хто з письменників-початківців приходить у літературу з достатнім життєвим досвідом, із своїми спостереженнями та думками.
Одним із щасливих винятків у ряді перших письменницьких книг була "Республіка Шкід", яку написали два автори в 1926 році, коли старшому з них — Г. Бєлих — ішов тільки двадцятий рік, а молодшому — Л. Пантелєєву — не було ще й вісімнадцяти.
Вийшла в світ ця повість на самому почату 1927 року, на десятому році революції. Усе в нас тоді було нове й молоде. Молода Радянська республіка, молода її школа, література. Молоді й автори книги.
В цей час уперше заговорило про себе і про свою добу покоління, яке виросло в революційні роки.
Щойно виступив у пресі з дзвінкою і яскравою романтичною повістю, озаглавленою трьома загадковими літерами "Р. В. С", Аркадій Голиков, що обрав згодом псевдонім Аркадій Гайдар. Це була людина, яка пройшла сувору фронтову школу в тоді ще молодій Червоній Армії, де шістнадцятирічним юнаком він уже командував полком.
Автори "Республіки Шкід" увійшли в життя не таким прямим і відкритим шляхом, яким у нього ввійшов Гайдар. Тому й повість їхня сповнена складних життєвих і психологічних зламів та поворотів.
Цю повість написали колишні безпритульні, одні з тих, кого доля готувала стати бродягами, злодіями, грабіжниками. Осколки зруйнованих сімей, вони легко могли б докотитися до самого дна життя, стати "людським пилом", якби молода Радянська республіки з перших років свого існування не почала дбайливо збирати цих, здавалося б, назавжди втрачених для суспільства майбутніх громадян, що з дитинства стали "колишніми людьми".
Їх брали з "нормальних" дитбудинків, з тюрем, з розподільчих пунктів, від змучених батьків і з відділень міліції, куди приводили розмаїту безпритульщину просто з облави по всяких кишлах… Строката публіка розподілялася по нових будинках. Так виникла особлива мережа дитячих будинків-шкіл, в шеренгу яких стала й новоспечена "Школа соціально-індивідуального виховання імені Достоєвського", пізніше скорочена її дефективними мешканцями у звучне "Шкід".
Мабуть, ця скорочена назва, яка замінила собою більш довгу й урочисту, прищепилась і вкоренилася так швидко тому, що в новоутвореному слові "Шкід" (або "Шкіда") колишні безпритульники відчувала щось знайоме, своє, співзвучне слівцям з вуличного жаргону "шкет" і "шкода".