— Що це таке? — повторив Вікмиксор. — Де клас?
— На гімнастиці, — тихо відповів Янкель.
— А ви що?
— Ноги болять… — мало не пошепки промовив Янкель.
Вікмиксор насупився.
— Ноги болять? Он як… А на грубу чого лазили? Лікуватися?
Противники мюллерівських вправ і шведської гімнастики мовчали.
— Обидва в п'ятому розряді, — оголосив Вікмиксор. — А зараз марш нагору.
Товариші в супроводі Вікмиксора і незнайомця з бабським обличчям піднялися нагору. В гімнастичному залі хлопці знову марширували. Безсовестін грав марш на мотив відомої пісні:
По вулицях ходила
Велика крокодила,
Вона, вона
Голодная була.
При появі Вікмиксора Костець скомандував:
— Стій, струнко!
Хлопці зупинилися. Вікмиксор підійшов до Костеця і голосно спитав:
— Чому Черних і Єонін лишилися у класі?
— Вони хворі, Вікторе Миколайовичу, — відповів вихователь.
Вікмиксор насупився.
— Неправда, вони цілком здорові.
— Не може бути, Вікторе Миколайовичу! Я сам бачив…
— А я вам кажу, що вони здорові.
Потім Вікмиксор повернувся до класу.
— Хлопці, Єонін і Черних переводяться в п'ятий розряд за симуляцію хвороби і ухиляння від занять. Хай це буде для вас уроком. Надалі хворі мають подавати довідку лікпома.
Янкель і Японець уже стали в стрій. Біля дверей усе ще стояв незнайомий хлопчак у сірій куртці.
Вікмиксор згадав про нього і відрекомендував:
— А це ваш новий товариш Єльховський Павло… Єльховський, — звернувся він до новачка, — стань у шеренгу.
Новачок ніяково й нерішуче підійшов до строю.
— Стань по ранжиру, після Черних, — сказав Костець.
Шеренга розімкнулась, і Єльховський став у спину Янкелеві. Позад нього опинився Японець.
Вікмиксор вийшов з залу, чомусь викликавши й Костеця.
— Як тебе звати, сволото? — спитав Японець у новенького.
— Чому сволота? — здивувався той.
Голос у нього був тонкий і якийсь надзвичайно писклявий.
— Чому сволота? — перепитав Японець. — А тому що, гадина, ми через тебе засипалися. Не прийшов би ти, нічого б не було.
— Не логічно, — пропищав Єльховський. — Я не винен, що так сталося.
— "Не логічно"… А тут, будь ласка, в п'ятому розряді сиди, — втрутився Янкель, який не встиг навіть покуштувати хлібних недогризків і заздалегідь тішився приємністю просидіти п'ять тижнів без відпустки, а отже, і надголодь.
До залу ввійшов Костець. Він був похмурий і насуплений, — очевидно, дістав від начальства догану.
— Струнко!
Знову клас почав ходити кругом по залу. Знову з-під пальців Безсовестіиа полилися звуки маршу:
Побачила француза
І хап його за пузо, –
Вона, вона
Голодная була.
Японець злився. Він відчував, що винен сам у тому, що сталося, але, бажаючи зігнати на комусь злість, почав переслідувати новачка Єльховського. Він наступав новачкові на ноги, так що у того спадали ганчір'яні хатні туфлі, і крадькома шпиняв його кулаком у спину… Єльховський спершу вирішив не звертати уваги на вихватки Японця, але, коли ці вихватки стали переходити міру, він запищав:
— Відчепись!
Японець ще більше розізлився і з силою наступив новачкові на ногу. Єльховський смикнув погою, застібка туфлі лопнула, і туфля лишилася на підлозі.
Вихователь помітив би вихватку Японця, і його б ще більше покарали, якби саме в цю мить не продзвенів дзвоник.
Хлопці, котрі, ще маршируючи, бачили, як Японець переслідує новачка, обступили Єльховського.
Той сидів навпочіпки, схилившися над розірваною туфлею. Обличчя його скривилось у гримасі; здавалося, він от-от розплачеться.
Але він не заплакав. Замість цього він став чхати. Чхав він якось особливо, кривив обличчя, мружився, і звук у нього виходив якийсь надзвичайно ніжний:
— Апсик!..
Чхав він часто, з певними проміжками. Хлопці оточили його і дивилися здивовано і зацікавлено.
— Що це з ним? — злякано спитав Японець.
— Чхає, — відповів Янкель.
— Бачу, що чхає, а чого чхає?
— Так, напевно, звичка… спадковість.
— Чихун, — сказав хтось.
Купець нагнувся і дав Єльховському болючого щигля в потилицю. Тоді виступив Льонька Пантелєєв.
— Чого знущаєтеся з людини? — сказав він. — Тебе, Купець, мабуть, не мучили, коли ти новачком був?!
Клас зареготав.
— І смішного нічого немає, — почервонівши, заявив Пантелєєв. — Нічого хвастати своєю гуманністю, добгим ставленням до новачків, якщо самі їх б'єте… Хіба не пгавда?
Ніхто не відповів. Усі мовчали, а мовчання, як відомо, — знак згоди.
Єльховський тим часом натягнув покалічену туфлю, підвівся, чхнув востаннє і, тужно оглянувши хлопців, спинив вдячний погляд на Пантелєєві.
У коридорі, коли хлопці розходилися по класах, Пантелєєв підійшов до новачка.
— Будьмо сламниками, — сказав він. — Сламниками у нас звуть дгузів. Будьмо дгузями… Гагазд?
Єльховський не відповів, тільки кивнув головою. Пантелєєв подав сламиикові руку, той міцно потис її.
♦
Панько Єльховський народився в Смоленську.
Паньків батько, вчитель початкової міської школи, належав до числа тих людей, яких по любить начальство. Начальство не любить людей занадто розумних, замкнутих і вільнодумних. Паньків батько був розумний і вільнодумний: він належав до місцевого соціал-демократичного гуртка. За це його звільнили з посади вчителя, простіше сказати — вигнали. Він повністю віддав себе революційній справі, а сім'я голодувала, діти росли. Батько шукав роботи, але не міг знайти її… Мати прала у панських домах, мила підлоги. Дитинство Панька — нерадісне дитинство.
В 1917 році Панькового батька вбили на вулиці козаки. Панько жив з матір'ю, тоді мати віддала його в приют; там він пробув до 1921 року. Потім старший брат Панька, червоний командир, поїхав до Пітера у Військову академію, а через півроку виписав у Петроград і сім'ю — матір, сестру й братика Панька. Панько пожив місяць, не більше, вдома й набешкетував, забуянив відчайдушно, бо був істериком. Брат спробував вплинути на нього сам — не помогло; тоді він звернувся у відділ народної освіти. І Панько опинився у Шкіді.
Шкіда зустріла його недружелюбно, але потім, узнавши ближче, полюбила міцно, мабуть, міцніше ніж будь-кого. Він був хлопець добрий, надзвичайно чуйний, по-шкідському чесний, а головне — любив бешкетувати. А бешкетування, як відомо, — культ поклоніння шкідців.