Чоловічок аж наче зовсім посірів, назовні геть чисто знічений, не радий, що заговорив з дивакуватим хлопцем; спорожнював уже третю, останню з принесених Іваном пляшок пива, і чим частіше ковтав пиво, тим, здавалося, більше мучила його спрага, пересихало в горлі, і так само мучила невідворотна необхідність відповідати щось на Іванові слова, інакше було б надто неввічливо: Іван частував його пивом, не скажеш — одчепіться, тим більше, що й починав усю балачку не Іван. І весь назовні безборонний, оголений, як думка, не вбрана в слова, відкритий і відвертий, він вимовив:
— Та то так... У таку пору, бачиться, приємно й затишно тут сидіти. Ніхто не заважає, пияцюг нема, а пиво завжди свіже — от я, бачиться, купую квиток і заходжу собі на пиво. А що — хіба в тому якийсь гріх?
— Гріх? — Іван вдивлявся в чоловічка очманілими очима, а тоді враз зайшовся давким, безгучним реготом: мабуть, він вважав незручним сміятися вголос, коли на сцені йшла вистава,— саме ця безгучність і змусила аж відсахнутися бідолашного й розгубленого Іванового співрозмовника.
— До дідька, не можу!— вистогнав нарешті Іван.— Свіже пиво! У п'ятому ряді партеру... Як ви мене втішили, як насмішили!—він збирав свої папери, запихав їх у кишені абияк, сміявся і, чіпляючись за ніжки стільця, казав:— Нічого кращого не вигадаєш, от порадували людину!
Чоловічок дивився, як Іван продирається до виходу, як махає на прощання рукою, ледве гамуючи сміх, а тоді й собі, зітхаючи та здвигаючи плечима, наблизився до буфетної стойки.
— Візьміть за пиво. За три пляшки.
— Уже заплачено.
— Я прошу вас — візьміть гроші. То якийсь шаленець, бачиться.
— Однак він заплатив,— стояла на своєму буфетниця.
Врешті чоловік забрався геть, і дівчина дозволила собі уже на самоті виявити емоції.
— Арти-исти!— з осудом і невдоволено вицідила вона.— Тільки б розіграти одне одного — і хлібом не годуй!
Тим часом в артистичній вбиральні м'якими, повільними рухами актриса накладала грим на обличчя, і його природність поступово зникала за старанно знайденою маскою, риси лиця змінювалися, набували зовсім нового характеру. Водночас у ній самій теж щось перемінювалося, ламалося, і актриса віднаходила вже у собі риси людини, якою мала бути на сцені упродовж двох годин.
Потім, після вистави, такими ж повільними, м'якими, але вже вкрай утомленими рухами вона зніме разом з гримом маску і знову повернеться до себе — справжньої. І разом з власним обличчям отримає назад, як ласку долі, власні почуття, гіркоту від не завжди вдалої роботи, якісь печалі і якісь радощі, не звідані її героїнею. У тої інше, відрубне життя.
І може, пізніше десь у якійсь газеті актриса прочитає рецензію на свою роботу, де буде сказано, що "правдивою грою вона створила цікавий образ...".
Парадокс: правдива гра.
Підмурівок, на якому тримається театр, укладений з поєднаних докупи несумісних, протилежних одне одному понять — правда й гра. Поруч з правдою не місце грі. А коли гра — то яка ж тут уже правда? Одначе театр настоює на своєму: правдива гра.
Нецікавим і банальним здалося їй відбите в трельяжі обличчя, як нецікавою й банальною була сама роль, хоча зараз, перед виходом на сцену, актриса не мала права так думати.
Вона не раз розмірковувала, чи всі її переодягання, перевтілення і трансформації у чужі душі й тіла не лишають відбитку і на її тілі й душі? Може, безлика буденність і неяскравість багатьох ролей так чи інакше впливає на щоденне буття акторів? А коли б вона в молодості зіграла Антігону, то чи змогла б, виконуючи сестринський обов'язок, переступити закон у своєму власному житті? Але вона ніколи не грала Антігони і не переступала закону, хоча, Дивлячись у вічі своїм героїням, які й собі — хто зухвало, хто весело, хто з цікавістю — споглядали актрису, вона іноді прагнула збунтуватися, відректися від цих героїнь та й від себе самої давнішої і, зачерпнувши в бунті нової сили, почати всё від самого початку.
Правду кажучи, усе ж і починалося з бунтівливого молодечого спалаху. Вони, шестеро молодих акторів, які щойно закінчили студію при театрі у великому місті й були залишені там працювати, з чого могли б навіть пишатися, покинули все: давні уподобання, домівки, батьків і навіть наречених — І вслід за таким же молодим і невгамовним режисером добулися сюди, щоб тут, у цьому незнайомому театрі, в чужому місті встановлювати свої правила, доводити власну правду й обертати всіх у свою мистецьку віру, яку пізніше, через п'ятнадцять-двадцять літ, обов'язково так само почне ламати й переінакшувати хтось інший, молодший, збунтувавшись і запрагнувши волі. Але про це вони тоді не розмірковували. Вони мали намір своєю роботою, своїми виставами довести, що мистецтво можна творити в найглухішій провінції, бо гадали, ніби для мистецтва найголовніше — особистість творця та його віра в себе, його переконання.
Минулося. Режисер пізніше зробив кар'єру в столиці, бо з'ясував, що провінція завузька, не дає можливості розмахнутися, та й надто мало публіки, яку можна здивувати новаціями й розмахом,— актори ж зосталися тут, бо місто прив'язало їх безліччю способів і вже не відпустило. Вдруге зрушити з місця ніхто не відважився. Та й чи була потреба? В пам'яті залишилися ті молоді й насичені духовним спалахом вистави, і хоча б частку з них бажалося перенести в своє нинішнє існування, що поволі робилося збуден-нілим.
Актриса, зрештою, не шкодувала, що так склалася її доля, і, хоча досить давно позбулася невтримного максималізму молодості й святої віри у власну непогрішимість, талант і в незаперечну вагомість своєї акторської праці, берегла старанно й ревно певність, що вірно вибрала життєву дорогу. Розмірковуючи над тим, що б могла й бажала робити, верталася тільки до одного: театр.
Нецікаве і банальне обличчя, спроектоване в дзеркалі тричі, хотілося перекреслити, з таким лицем вона особисто не мала б приємності з'явитися на люди. Усміхнулася, злегка іронізуючи: а що, коли це зовсім не личина, а твоя власна примітивність пробивається крізь маску, підкреслена й видобута назовні завдяки твоїм же зусиллям.
Подібне припущення мало прикрий присмак, і актриса негайно відмахнулася від нього, беручись знову делікатно поправляти грим.