Расмус-волоцюга

Страница 21 из 37

Астрид Линдгрен

— Чого ж, вони можуть купатися в найчистішому озері в Мінесоті, якщо вже змушені будуть купатися, — заперечив Оскар.

Расмус усміхнувся. "Найчистіше озеро в Мінесоті"! Як це гарно звучить. Він сам хотів би колись побачити його, те озеро. Та й інші озера, і гори, і річки, які тільки є на землі. Він намагався уявити собі, як ті люди ходили по Америці й довго шукали найчистішого озера в Мінесоті. Може, тоді вони згадували скелі, біля яких купалися вдома, й думали, чи мешкає хто в їхніх маленьких сіриххатах над морем.

— Я хочу глянути на їхнє житло, — сказав він і кинувся До найближчої хати. Він хотів перевірити, чи щось лишилося після тих, що поїхали до Мінесоти.

Крізь розбиту шибку Расмус зазирнув до вбогої маленької кухні з закуреними балками під стелею і чорною від сажі відкритою піччю. Подумати тільки, що хтозна-коли тут хтось готував їжу! Йому було шкода хат, у яких ніхто не живе. Всіма забуті, вони немов весь час чекають, що хтось прийде, розташується в них, запалить вогонь, наставить окріп на каву, зварить кашу своїм дітям.

Расмус зібрав з підвіконня кілька уламків скла й заліз до хати. На підлозі лежало зів'яле листя та якесь сміття, і вона по-старечому рипіла під його ногами. Расмус підійшов до печі й зазирнув у комин. Ніхто ніколи не дізнається, коли тут востаннє горів вогонь! Та колись ця кімната була справжньою домівкою. О, якби вона й досі була нею, тоді можна було б зайти й оселитися в ній! Хоч ні, якби ця хата була справжньою домівкою, з людьми, то він би спинився на порозі в кухні, як звичайно волоцюги. Ті люди мали б своїх власних дітей, їм не потрібен був би хлопець з сирітського притулку. Але можна погратися в домівку… Расмус підбіг до вікна й гукнув:

— Оскаре, ми тут спинимося?

— Так, принаймні на цю ніч, — відповів Оскар із пагорка. — Я не зважуюсь так зразу з'явитися на люди, і, зрештою, я трохи сердитий на них.

Расмусові подобалося в садибах переселенців до Мінесоти. Він бігав по хатах, підіймався і спускався сходами, оглядав сіни, кухні й маленькі низькі кімнати. Він дуже прискіпливо вибирав собі хату й нарешті спинився на одній, що була найкраще захищена від негоди й вітрів і найменше понищена ними.

У ній була тісна кухонька і тісна кімнатка, як і в інших хатах, і так само, як в інших, стрімкі сходи вели на жалюгідне горище, де містилася ще одна жалюгідна кімнатка. Але все-таки це була хата, і можна уявити, що це справжня домівка. Можна навіть уявити, що Оскар — його батько. А як захопитися, то можна уявити собі, що Оскар — ніякий не волоцюга, а багатий купець. На жаль, купцевої дружини не було, та можна уявити собі, що вона на короткий час поїхала — можливо, до Мінесоти — і скоро повернеться, з мереживною парасолькою і в блакитному капелюшку з перами, гарна, як намальована. І привезе розкішні подарунки для нього й для Оскара. І вони житимуть усі троє разом, і будуть багаті, страшенно багаті.

У хаті потрібні меблі. Столи, канапи, як у пані Гедберг, і килими та завіси.

Расмус так палко захотів меблів, що вони повинні були б вирости з підлоги, — бо просто уявити, що в цій голій кімнаті є стіл з червоного дерева і квітчасті канапи, було понад силу навіть йому.

Та враз він згадав, що недалеко від дороги вони бачили звалище сміття. І він помчав туди. На звалище люди багато чого викидають, і він сподівався знайти щось таке, що могло б замінити йому меблі.

Расмус повернувся з порожньою скринькою з-під цукру, двома скриньками з-під маргарину та купою інших речей, які знайшов на звалищі. Скринька з-під цукру правитиме за стіл, якщо її обмити в морі.

Але найперше треба підмести кімнату. Він наламав гіллячок на віник і, як тільки зумів, повимітав з підлоги сміття. Тоді приніс свого стола й поставив на нього замість вази порожню пляшку з чебрецем, коробки з-під маргарину правили за стільці, а килим і завіси він собі уявив.

Оскара не було. Він подався в ліс наламати соснового гілля на постіль, а коли повернувся, Расмус гукнув йому:

— Заходьте з постільною білизною!

Оскар не мав дуже великого хисту уявляти собі щось, а проте збагнув, що зайшов до покою. Він зупинився з оберемком соснового гілля й почовгав підошвами.

— Певна річ, треба витерти лапи, коли заходиш до покою. Тобі тут класти ці подушки з гагачого пуху чи нести їх до салону?

— Кладіть тут, — мовив Расмус і показав у куток кімнати.

Оскар слухняно розстелив гілля, зробивши з нього постіль, і Расмус лишився дуже задоволений. Зелене гілля аж світилося, воно було і постіллю, і килимами, й додавало кімнаті затишку.

— Добре, що ти тут прибрав, — сказав Оскар, — бо зараз лине дощ.

І дощ линув, ще й не встиг він цього сказати. Краплі ляпотіли в розбиті шибки, порощили по даху, а надворі стало зовсім темно. Але Расмусові було приємно. Коли надворі йшов дощ, йому ще легше було уявляти, що це домівка.

— Може, щось пожуємо? — Нерішуче спитав він. Вони похапцем перекусили перед тим на узбіччі дороги, але тільки трохи, і якщо тепер у них завівся стіл, то треба ж було ним скористатися. В Оскара залишилося більшість того, що він купив у Гультмана, отож він виклав на скриньку з-під цукру і хліб, і масло, і сир, і шинку. Вони посідали кожен на свою скриньку з-під маргарину й заходились вечеряти, слухаючи, як надворі ляпотить дощ. І Расмус подумав: "Я ніколи не забуду цієї хвилини. Не забуду, як нам було затишно, коли йшов дощ, а ми вечеряли".

Він не признавався Оскарові, що уявляє собі, ніби це їхня домівка. І, звичайно, не признавався, що уявляє, ніби Оскар багатий купець, дружина якого, в блакитному капелюшку з перами, кудись поїхала. Але тужно поглянув поверх бутерброда на свого товариша по мандрах і сказав:

— От якби ви, Оскаре, були моїм батьком і ми жили разом!

— Так, було б чудово! Волоцюга за батька… ото була б чудасія!

Расмус задумався. Звичайно, він хотів, щоб його батьки були багаті й гарні. Про батька-волоцюгу він, певна річ, не мріяв. Ох, якби Оскар усе-таки був багатим, гарним купцем!

Дощ перестав іти так само раптово, як і почався. Вони попоїли й лягли на свою соснову постіль у кутку. Оскар витяг шмат ковдри, в який загортав гармонію, і вкрив Расмуса, щоб йому не було холодно.