Отак говорив голова Тиналієв, суворий і замкнутий чоловік, що ходив у своїй незмінній армійській сірій шинелі, в якій він, звичайно ж, мёрз, у сірій вушанці, з заклопотаним схудлим обличчям, а сам молодий ще, скособочений, без кількох ребер, з нерозлучною польовою сумкою при боці...
Отак говорив голова Тиналієв, стоячи біля шкільної дошки з географічною картою, біля тієї саМої карти, на якій люди умудрилися помістити всі землі й моря і такі пречудові теплі краї, як Цейлон, Ява, Суматра, Австралія, де живи собі на втіху і попльовуй у стелю...
Отак говорив голова Тиналієв у школі, в якій топилося соломою, від якої було більше сміття на підлозі, ніж тепла. І коли він говорив, що треба на далекому Аксаї підняти додатково сотні гектарів ярових для фронту, пара йшла з його рота, як надворі...
Отак говорив голова Тиналієв...
А за вікном усе мело, хурделило, задувало в щілини. Султанмуратові у вікно було видно, як топтався на вітрі, намагаючись заховати голову од вітру, заліплений крупчастим снігом кінь Тиналієва біля стовпа. А вітер тріпав йому гриву, одкидав набік розпушеного хвоста. Холодно було коневі...
Еге ж, тут тобі не Цейлон...
— Не од хорошого життя я одриватиму вас од навчай-ня,— пояснив Тиналієв.— Це вимушений захід. Ви повинні розуміти. Після війни, а може, й раніше, як живий буду, сам приведу цих хлопців до школи й попрошу, щоб і далі вчилися. А тим часом виходить отака картина.."
Потім говорив завуч. Тоді знову Тиналієв. Коли в класі почалося пожвавлення — хлопці стали піднімати руки: я, мовляв, я хочу на роботу,— Тиналієв зразу вніс ясність:
— Якщо хтось думає, що я будь-кого візьму, той помиляється. Хто погано вчиться, той погано працює. А по-друге, хорошому учневі потім легше буде надолужувати згаяний час. Ну от ти, Султанмурате, ніби найбільший у класі...
Хлопці загомоніли:
— У кас Анатай найбільший. Йому незабаром шістнадцять років.
— Я зараз не про те, якого він віку. Про зріст кажу. Та й не це головне. Ну от ти, Султанмурате,— знову звернувся до нього голова.— Ти минулого року городи орав, так же?
— Так,— відповів Султанмурат і підвівся з місця.— Орав на Аральській вулиці.
— На дволемішному, чотирикінному?
— Так, на дволемішному, чотирикінному, але я тільки допомагав. То був плуг Сартбая, а його якраз узяли в армію. З оранкою городів запізнювалися, аксакал Чекиш попросив мене допомогти.
— Я знаю про це. Тому з тебе й почав,— сказав голова.
Всі озирнулися на Султанмурата. Він піймав на собі погляд Мирзагуль. Вона подивилася на нього якось особливо, не так, як інші, і сама почервоніла раптом, ніби мова йшла про неї. І йому стало ніяково від цього, навіть серце закалатало.
— Я теж орав городи! — вигукнув з місця Анатай.
— І я,— устряв Еркінбек. Потім ще почулися голоси. Але Тиналієв попросив тиші.
— Давайте по черзі, хлопці. Справа тут серйозна. Почнемо з навчання. Як у тебе з навчанням? —знову звернувся він до Султанмурата.
-— Та не дуже,— промовив Султанмурат.
— Що не дуже?
— Ну, не дуже погано.
—Але й не дуже добре,— докинула Інкамал-апай, що весь час мовчала.— Я йому завжди кажу: ти міг би набагато краще вчитися, в сто разів краще. Він дуже здібний. Та от лихо — вітер у голові гуляє.
— Та-ак,— задумливо спроквола вимовив голова.— А я розраховував... Ну гаразд. Батько в тебе на фронті. Отже, добуватимеш хліб для нього. А як у тебе, Анатаю?
— Та так само,— відповів той, насупившись і підводячись з місця.
— Виходить, один одного вартий,— усміхнувся Тина-лієв і, помовчавши, сказав: — Коли знову повернетеся до школи, зрозумієте ціну навчання. Знаю я, по собі знаю. Тільки що — а, мовляв, плювати, піду на роботу. Та хіба для самої роботи живе людина? Як ти гадаєш, Анатаю?
Анатай почав був щось пояснювати, а потім признався:
— Не знаю.
— Я також не все знаю,— сказав Тиналієв,— та коли б не було війни, пішов би вчитися, ще повчився б.
У класі почувся одвертий сміх. Смішно — зовсім уже дорослий чоловік, сам голова колгоспу, а хоче вчитися. А їм уже набридло, так набридло в школі!
— А що в цьому смішного? — усміхнувся Тиналієв.— Еге ж, діти, дуже хотів би вчитися. Це ви потім, пізніше зрозумієте.
І тут, користуючись моментом, хтось у класі перебив голову:
— Башкарма-агай, а правда, що ви стрибали з літака? Тиналієв кивнув.
Хлопчисько не вгамовувався:
— От здорово! А не страшно? Я один раз із даху тютюнового сарая стрибнув на купу сіна — і то коліна затремтіли!
— Так, стрибав. Але з парашутом, звичайно,— пояснив Тиналієв.— То такий купол над головою, він розпускається, наче юрта...
— Знаємо, знаємо,— хором загув клас.
— Ну так от, ми були десантом. Стрибали з парашутом — то була наша робота.
— А що таке десант? — знову хтось запитав.
— Десант, питаєте? Це загін — рухомий, бойовий, котрий закидають або відсилають кудись для виконання особливо важливого завдання, Зрозуміло.?.
Запала мовчанка.
— В десанті може бути кілька чоловік і багато тисяч людей,— пояснив Тиналієв.— Важливо, що десант іде в тил ворога і діє самостійно. Якщо не все зрозуміло, розкажу колись іншим разом. А зараз перейдемо до справи. Анатаю, ти сідай, чого ти стоїш? Твій батько теж на фронті воює.
— І мій!
— І мій також!
— І мій!
Тиналієв підняв руку:
— Я все знаю, друзі. Не думайте, що я тільки колгоспом клопочуся з ранку до вечора. Я знаю всіх, хто в армії, хто в госпіталі. Я всіх вас знаю. Тому й прийшов до вас. Так от, Анатаю, і ти підеш добувати хліб батькові, і тобі доведеться на рік, а можливо, й на більше залишити школу.
— Я теж! І я! І я! — почали було вискакувати деякі. Кожен же в таких випадках вважає себе за героя. А тут така нагода — до школи не ходити. Працюй на конях. Чого ще треба?
— Ні, постривайте! — заспокоїв їх голова.^— Так не піде. Тільки ті, хто вже ходив біля плуга. Ось ти, Еркінбе-ку. Ти також орав городи? Батько твій загинув під Москвою, я це знаю. У багатьох батьки й брати загинули. Тебе теж, Еркінбеку, прошу. Допоможи, нам. Доведеться тобі якийсь час землю оратн, замість того щоб навчатися в школі. Нічого не вдієш. А матері твоїй я сам поясню...
Потім голова Тиналієв назвав ще двох хлопців — Ерге-ша і Кубаткула. І сказав, щоб завтра зранку всі були на кінному дворі на ранковому наряді бригадирів.