Отак говорив голова Тиналієв у той день перед аксай? ським загоном, вишикуваним для огляду в цілковитій бойовій готовності напередодні виходу десанту на Аксай. Ті дні наближалися. І все йшло до того...
Отак говорив голова Тиналієв, навчаючи їх уму-розуму...
Отак...
Еге ж, цілком можливо, що днів через три-чотири, якщо погода не зіпсується, вирушать вони на Аксай, і тоді, звичайно,. Султанмурат не побачиться з Мирзагуль аж до літа. Подумавши про це, хлопець злякався. Важко, неможливо було уявити таке — не бачити її, хоч би здаля, стільки часу! А ще сподівався сказати їй сьогодні, що, мовляв, так чи ні, якщо ні, то що ж, не таке вже й лихо, чекати немає коли, на Аксаї справи важливіші...
Султанмурат усе поглядав на дорогу, їдучи берегом. І вже почав турбуватися. Пора вже було. Та ось вони, дівчата! Однак Мирзагуль серед них не було. Подружки її йшли, а її немає. Спершу Султанмурат засмутився. Що ж робити, коли така справа. Збентежений поїхав на кінний двір. Але по дорозі його охопила тривога: а що, коли вона захворіла або ще щось скоїлося? Ця тривога зростала, він відчув, що ні в якому разі не зможе її вгамувати, доки не дізнається про причину. Надумав запитати в дівчат. Повернув Чабдара слідом за ними. І нараз побачив її. Мирзагуль поверталася сама. Вона вже наближалася до переброду. Султанмурат пустив Чабдара швидше, щоб устигнути зустрітися на камінцях, а сам так зрадів, так дуже, як виявилося, злякався за ці хвилини, що сам не помітив, як зірвалося з уст: "Рідна моя!"
Він зустрів її на переступках. Зіскочив з коня і, тримаючи його за повід, чекав, коли вона вийде на берег до нього.
Вона йшла до нього, дивлячись на нього, усміхаючись йому.
— Гляди не впади! — гукнув він їй, хоч упасти з таких широких, викладених зверху дерном переступок було неможливо. Як добре, що вона йшла по переступках! Як добре, що на цій примхливій гірській річці не трималися ніякі мости й місточки!
Він чекав, простягши їй руку, а вона йшла до нього, весь час дивлячись на нього й усміхаючись.
— Гляди не впади! — сказав він ще раз.
А вона нічого не відповіла. Вона тільки усміхалася йому. І тим було сказано все, що хотів би він знати. Який же він був дивак, писав якісь листи, мучився, чекав відповіді...
Вона простягла йому руку, і він узяв її. Скільки років навчалися в одному класі, і він не знав, виявляється, яка чуйна й тямуща в неї рука. "От я тут! — сказала рука.— Я така рада! Хіба ти не відчуваєш, яка я рада?" І тоді він глянув їй в обличчя. І вражено сторопів — у ній він упізнав себе! Як і він, вона стала зовсім іншою за цей час, виросла, витяглась, і очі світилися дивним, розсіяним блиском, як після хвороби. Вона стала схожа на нього, тому що вона теж весь час думала, не спала ночами, бо вона теж любила, і ця любов зробила її схожою на нього. І від цього вона стала ще кращою і ще ріднішою. Вся вона була обіцянням щастя. Все це він зрозумів і відчув в одну мить.
— А я думав, що ти захворіла,— сказав він з трепетом у голосі.
Мирзагуль не відповіла на ці слова, а сказала інше.
— Ось...— Вона вийняла призначений йому згорток.— Це тобі! — І, не затримуючись, пішла далі.
Скільки разів потім знову й знову він роздивлявся цю вишиту шовком хустинку! Виймав з кишені, й знову ховав, і знову розглядав. Завбільшки з аркуш із зошита, хустинка по краях була яскраво повишивана узорами, квіточками, листочками, а в одному кутику серед узорів були означені червоними нитками дві великі й одна маленька літери: "Б. с М.", що означало "Султанмурат джана Мирзагуль" — "Султанмурат і Мирзагуль". Ці латинські літери, які вони — вивчали в школі ще до реформи киргизького алфавіту, і були відповіддю на його багатослівний лист і вірші.
Султанмурат повернувся на кінний двір, ледве стримуючи бурхливу радість. Він розумів, що це таке щастя, яким не можна поділитися з кимось, що воно призначене тільки йому і що ніхто інший не зможе бути щасливий, як він.
А проте дуже хотілося розказати хлопцям про сьогоднішню зустріч, показати їм подаровану йому хустинку...
Зате працювалося, як ніколи, добре. Хлопці чистили ко* ней після водопою, носили у відрах овес, закладали за драбину сіно. Він одразу взявся до роботи. Швидко пройшовся шкребкою по пругких, налитих силою спинах і боках коней, побіг по овес. І весь час відчував хустинку в нагрудній кишені перешитої солдатської гімнастерки. Ніби там горів незримий вогник.' І від цього йому було радісно й тривожно. Радісно тому, що відгукнулася Мирзагуль на його кохання, і тривожно, бо то був початок невідомого...
Потім він побіг по сіно до скирти люцерни, що за стайнею. Тут було тнхо, сонячно, дуже пахло сухими травами. Йому страшенно кортіло ще раз подивитися на свою хустинку. Вийняв з кишені й став роздивлятися її, вловлюючи серед трав'яних запахів особливий запах хустинки, ніби гарним милом пахло. Одного разу в школі він відчув, як пахне її волосся. І тепер згадав, то був її запах. Так він стояв наодинці з хустинкою й незчувся, як хтось несподівано вихопив її. Оглянувся — Анатай!
— А-а, ти вже хусточки одержуєш від неї! Султанмурат густо почервонів:
— Дай сюди!
— А ти не спіши. Спершу подивлюся.
— А я тобі кажу, дай сюди!
— Та не кричи ти, оддам. Потрібна дуже!
— Оддай зараз же!
— А тн дужче кричи. Кричи, що в тебе подаровану хустинку одібрали! — І запхнув її в кишеню.
Що скоїлося далі, Султанмурат уже не пам'ятав. Тільки мелькнуло перед ним спотворене злобою і переляком обличчя Анатая, потім він з усієї сили ще вдарив суперника, а потім сам одлетів убік від різкого стусана в живіт. Перегнувся, падаючи, але хутко схопився на ноги й рвонувся з-під скирти ще з більшою ненавистю і люттю на підлого Анатая. Прибігли хлопці. Заметушилися. Утрьох почали розбороняти їх. Просили, благали, повисали в них на руках, але ті знову й знову кидалися один на одного, зчіплюючись у запеклій, нещадній бійці. "Оддай! Оддай!" — весь час викрикував Султанмурат, розуміючи, що кінець може бути тільки один: або вмерти, або повернути хустинку. Анатай був кремезний, дужий, діяв він спокійно, але на боці Султанмурата були справедливість і право. І він безоглядно нападав, хоч той його часто збивав з ніг. В останню мить він упав на вила, що валялися коло скирти. І тут руки сам! схопилися за вила. Він зірвався на ноги з вилами напере* ваги. Хлопці закричали, розбіглися хто куди: