Та найголовніше, основне полягало в догляді за тяглом, за кіньми. Весь день, з ранку до вечора, ще й пізній вечір забирала робота в стайні. Додому поверталися аж уночі, давши перед тим коням останню порцію сіна — до ранку. Поспішати, поспішати треба було!
Часу залишалося в обріз. Уже минав січень. Отож на приготування тягла залишалося тридцять, од сили тридцять п'ять днів. Чи встигнуть робочі коні відновити й набрати сили дб початку оранки — залежало тепер тільки від самих плугатарів. Кінь спить,— таке вже він створіння, а в жолобі перед ним завжди повинен бути корм, і вдень і вночі...
За розрахунками Тиналієва, наприкінці лютого, зразу, як тільки сніг зійде з землі, плуги повинні вийти в Аксай-ське урочище. Колись-то, в якісь-то далекі часи, люди орали й сіяли на Аксаї. Та потім аксайські поля чомусь були занедбані. Можливо, тому, що Аксай — місце віддалене, безлюдне. Та й поля там не поливні, і лежать вони здебільшого по пагорках... Бригадир Чекиш розповідав, те йому казав ще батько, що з Аксаю хлібороби або по світу з тор" бами підуть, або людей скликатимуть, щоб допомогли хіб вивезти. Щонайперше — вчасно посіяти. А друге — від дощів залежить урожай на Аксаї. Так говорив старий Чекиш.
"Хлібороб завжди ризикує, але завжди надіється",— так говорив Тиналієв. На те й сподівався Тиналієв, на те й готував сили плугатарів — у надії, що буде дощ на щастя і буде хліб аксайський...
Дні минали. До кінця тижня коні помітно повеселішали, підгодувалися трохи, діло пішло на поправку. Вдень уже сонце пригрівало. Зима ніби задумалась, збиралася. І тому на день коней виводили на осоння, до за двірних акурів На осонні коні краще їдять і скоріше набираються тіла. Всі п'ять четвериків, двадцять голів аксайського десанту, стояли в один ряд біля довгого акура уздовж паркана. До вранішнього обходу голови хлопці були вже напоготові, кожен біля своєї четвірки. Це Тиналієв назвав їх аксайським десантом. Звідси й почалося: бригадири, їздові, стайничі називали їх не інакше як десант, десантники, аксайські коні, аксайське сіно, аксайські плуги. Минаючи кінний двір, люди тепер заглядали, щоб довідатись, як там справи в десанті. Про аксайський десант уже весь аїл говорив. І всі знали, що командиром десанту Тиналієв призначив сина Бекбая Сул-танмурата. Призначення це відбулося, правда, не без сутички з Анатаєм. Той зразу засперечався:
— А чому командир Султанмурат? Може, ми його не хочемо!
Султанмурата ці слова обпекли. Не втерпів:
— А я зовсім не хочу бути командиром! Хочеш, то сам будь!
Хлопці, Еркінбек і Кубаткул, також' втрутились:
— Ти, Анатаю, заздриш!
1 — Що тобі, шкода? Якщо сказали — значить, командир 'Султанмурат!
А Ергеш заступився за Анатая:
— А чим Анатай не годиться? Він дужий! Тільки зростом трошки нижчий за Султанмурата. В школі ми обирали ^старосту, давайте й командира оберемо... А то тільки що — ^Султанмурат, Султанмурат!
f— Тиналієв мовчки слухав їх, а потім усміхнувся, похитав головою і раптом посерйознішав, суворим став.
Щ 1 А к у р — глинобитний жолоб для стійлових коней.
■ — Ану припиніть галасі — наказав він.— Ідіть сюди. Станьте в ряд. Отак, у шеренгу. Якщо вже ви десант, то будьте десантом. А тепер слухайте мене. Запам'ятайте, ко-мандир не обирається. Командир призначається вищим начальством.
— А того начальника хто призначає?
— Ще вищий начальник! Запала мовчанка.
— От що, хлопці,— провадив далі голова.— Війна йде, і доведеться нам жити по-воєнному. Пам'ятайте, я відповідаю за вас головою. У двох батьки загинули, у трьох батьки на фронті. Я відповідаю за вас перед живими й мертвими. Але я беру на себе цю відповідальність тому, що вірю вам. Вам же доведеться вирядитись із плугами на далекий Аксай. Багато днів і ночей будете самі в степу, як десант парашутистів з особливим завданням. Як ви там житимете й працюватимете, коли з будь-якого приводу починаєте кричати й сперечатися?
Отак говорив голова Тиналієв перед строєм хлопців на кінному дворі. Колишній парашутист стояв перед ними все в тій же армійській сірій шинелі, все в тій же армійській сірій вушанці, з заклопотаним виснаженим обличчям, а сам молодий ще, скособочений, без кількох ребер, в нерозлучною польовою сумкою на боці.
Отак говорив голова Тиналієв перед строєм аксайсько-го десанту, командиром якого він призначив сина Бекбая Султанмурата.
— Ти відповідаєш за все,— говорив він.— За людей, за тягло, за плуги, за збрую. Ти відповідатимеш за оранку на Аксаї. Відповідати — означає виконувати завдання. Не впораєшся — призначу іншого командира. А поки що ніяких і нічиїх заперечень не приймаю.
Отак говорив голова Тиналієв того дня на кінному дворі перед маленьким строєм аксайського десанту.
Орачі віддано й захоплено дивилися йому в обличчя, готові виконати будь-який наказ. Він стояв перед ними, либонь, як сам Манас, сивогривий, грізний, в кольчузі, а вони перед ним — як вірні батири його. Із щитами в руках і мечами на поясах. Хто ж були ті славні витязі, на кого покладав Манас надії свої й справи?
Перший був славний витязь Султанмурат. Хай і не найстарший, але п'ятнадцять сповнилося вже. За розум і хоробрість командиром був призначений він, син Бекбая Султанмурат. А батько його, найкращий за всіх батьків, був у той час у поході далекому, на великій війні. Свого бойового коня Чабдара він залишив йому, Султанмуратові. Ще братко малий у Султанмурата — Аджімурат. Дуже він любив братка, хоча той часом і докучав йому. А ще потайки любив Султанмурат красуню Мирзагуль-бійкеч. Найчарівніша усмішка в Мирзагуль-бійкеч. А струнка була, мов туркестанська тополька, а обличчя біле в неї, як сніг, а очі — мов вогнища на горі вночі...
Другий витязь був славний Анатай-батир. Найстарший в загоні, майже шістнадцятилітній. Він ні в чому ні перед ким не поступався, хіба що зростом трошечки. Зате силу мав найбільшу. Кінь його, як і годиться батирові, прозивався Октору — гніда стріла! Батько Анатаїв також був на великій війні, в далекому поході. І любив Анатай також таємно ту ж саму красуню кругловиду, як місяченько,— Мирзагуль-бійкеч. Дуже він жадав поцілунку красуні...