Зозуля як глипне на мене, як пес, що зараз тобі в горлянку вчепиться, і мов гаркнув:
— Здурів геть! Може, то я в нього стріляв з карабіна?!
— Тебе, дурня, пожалів, то й вистрелив.
Зозуля сполотнів, потім угамував себе і давай говорити, ніби нічого не було:
— Ось що ти зробиш — удвох з пастухом Іваном (той Іван, що його вороний потовк) відведіть в Золоту долину трьох кобил і двох коней. Там уладнаєш все в колгоспі з обміном і орендою. І викликай свою наукову експедицію... А я ще десять днів буду — треба тих чортових втікачів приманити і в розкол завести!.. Ось тобі ключ від мого палацу "дожів". Якщо до неї в гості йтимеш, захопи в мене в холодній камері пляшку шампанського і персиковий компот болгарський. Вона ці штуки понад усе любить...
Терпіти не можу, коли мої бажання хтось вгадує, і ще вголос вимовляє, і зі своїми послугами пхається, але я змовчав. Може, тому я зразу ж осідлав муцу кобилу і допоміг Іванові (пастухові тому) зібратись, і ми погнали нашу малесеньку батову.
В Золотій долині голова колгоспу дуже лаявся, але зоотехнік і бригадир злітали на вертольоті в Райську долину і заспокоїлись. І голова вже так зі мною люб'язно, ніби я йому в зяті набиваюсь, хоча я тільки раз бачив його доньок-близнючок і там щось їм кумедне розповів.
А дівчата гарні, очі чорні й розкосі, а губи аж горять. Та я не пішов до нього в гості — сказав, що зайнятий. А сам за шампанське та компот — і до секретарки. Вона у флігелі жила на горбочку.
Пам'ятає мене, запрошує сісти. Ставлю на стіл компот персиковий і шампанське.
Вона посміхнулась так, ну як би сказати, чи то злостиво, чи образливо, чи сумно, чи гірко... Ні, скоріше божевільна посмішка в неї зазміїлась на тонких вустах.
Випили.
— Із Річардової комори? — вона чи питає, чи стверджує.
— Як знаєте, то чого питаєте?
— Справді, якщо знаю, для чого питати?.. Ви сп'яніли?
— Чого б це я мав п'яніти? Вино не спирт...
— Ну, а я чогось вже сп'яніла...
Я сам підніс склянку до рота і ледь не захлинувся.
Я її потім питаю:
— Для чого ви так зо мною? Я ж вам ні слова не сказав поганого і нічого такого, щоб образити вас... А ви отако, ніби оце я про вас... ніби... значить... про останню повію.
А вона як заллється сльозами, аж загикується...
— Чому ж поради в Зозулі питали... і його шампанське, і його компот принесли мені!?.
— Та я так... Я його нічого не... Він сказав... якщо підеш... то понеси...
Я в неї лишився... Ну втіхи втіхами, але, бачу, багато чого по господарству треба зробити. Я взявся до роботи, аж куріло, та й коней готую експедиції — ось-ось мають прилетіти мої вчені...
Коли стрічає мене пастух Іван в амбулаторії — я на перев'язку своїх сідниць, а йому обезболюючі уколи робили.
— Слухай, ти дарма роботу робиш — вона того не цінує...
— Я з нею серйозно, Іване.— Я не знаю, але чомусь взяв йому і ляпнув: — Вона дитини хоче, і я не проти.
— Е-е-е,— він болісно скривився.— Ти думаєш, її раніше від тебе заміж не взяли?.. Вона вже була заміжня... Тільки чоловік прогнав її. Вона порчена — діти в ній не тримаються, а від чарки вина вона собі не хазяйка — хто за руку візьме, хоч би й при чоловікові, той і її хазяїн... Не віриш мені — спитай у лікарки, вона тобі скаже, яка то хвороба, що від неї діти не в'яжуться. Шкода твоєї праці... для когось робити...
Мені гидко зробилось, і я пішов до чайної, набрався і пішов до Зозулиного палацу "дожів" спати.
Вона прийшла і на колінах повзала, руки цілувала, просила до неї повернутись, казала, що ні з ким не буде, бо то всі були так, а я в неї єдиний, і від мене вона, без сумніву, понесе... Я повірив і повернувся до неї.
Коли зібрались усі науковці, лаборанти, і Зозуля привів кобил приборканих; і робітників сезонних найняли, то вона щодня плакала. І більше й краплі в рота не брала — казала, що хоче здорову дитину мати. Не постидалась із кілометр за селище за нами йти. І плакала, і руки заламувала. Як у кіно!.. Я більше такого і не чув, і не бачив...
Я, певно, трохи отетерів від цього цирку, що навіть Зозуля зо мною про неї ні слова. Забув сказати — він вигнав чалого Льову до ліска, до диких кобил, що втекли з вороним. І коли доброю хурделицею повіялись сніжні озимки — він, Льова, привів їх за собою до копиць сіна... Отакий був чалий кінь Льова і його господар Річард Зозуля... І ще мене Зозуля протверезив. Тепер я йому вдячний, а тоді годен був убити. І більше із ним справ не мав.
Був у нас один геофізик в експедиції. У нього палець нагноївся. Він узяв коня і поїхав у Золоту долину. Нам по рації повідомили, що йому розрізали пальця і не менше тижня він буде в лікарні.
На третій день Зозуля мене відкликає і каже, щоб я поїхав до колгоспу і замінив двох кобил на двох свіжих коней.
— А хто за мене працюватиме?
— Я за тебе все робитиму. Чи не віриш?
Я Зозулі вірив, якщо він щось обіцяв. Хоча якось він мені після спаленої кобили, вороного і шампанського став якийсь не такий.
Коли я ввечері дістався до Золотої долини і здаля побачив її будиночок, то не втримався і подивився в бінокль... Зозуля знав, що робив, коли послав мене в Золоту долину. За столом сиділи мій науковець і моя сорока. Пляшка шампанського.
Я тихо, спокійно повернувся до нашої стоянки і тихо допрацював до кінця сезону — порядок є порядок! Я ж не бич який, щоб туди-сюди бігати посеред сезону!
Але був то мій найгірший сезон. Коли розраховувалась, я його спитав:
— Чого ти мене спровадив у село?
— Щоб ти побачив власними очима і не наробив дурниць.
— Все одно ми з тобою всі справи скінчили.
— Знаю. А шкода... Ти єдиний був мені підходящий напарник. Пішли, перехилимо "на коня", як у нас на Кубані кажуть.
— Ні, Зозуле. Злий я на тебе і не можу з тобою пити!
І пішов я собі геть. Більше ми з ним не бачились.
А з експедиції він, кажуть, привіз повен рюкзак камінчиків. На великі гроші. Кажуть, загнав їх отим золотарям-фізикам із Золотої долини.
Вороного я намагаюсь не згадувати. Ні живого, ні мертвого... Так мені легше...
1981