Радники короля Гідропса

Станислав Лем

Станіслав Лем

Радники короля Гідропса

--------------

Станіслав Лем

Кіберіада

Київ, Дніпро, 1990

(c) Український переклад, М. Біденко, 1990. Перекладено за виданням: Stanislaw Lem, Maska, Krakow, 1976.

--------------

Хочете, щоб я знов щось розповів? Авжеж. Он Тарантога дістав уже свого блокнота для стенограми, не квапся, професоре. Правду кажучи, я не знаю нічого, що міг би вам розповісти. Що? Ні — не жартую. Зрештою, можу ж я хоча б раз захотіти і посидіти один вечір мовчки у вашому товаристві. Чому? Ха, чому! Дорогесенькі мої, я ніколи про це не згадував, але Космос перш за все заселений такими ж істотами, як і ми. Не лише людиноподібними, а й як дві краплі води схожими на нас. Половина заселених планет — це трохи більші або трохи менші Землі з холоднішим або теплішим кліматом, але хіба це відмінності? А їхні жителі, вони... Люди,— бо, кінець кінцем, то таки люди — і вони такі схожі на нас, що відмінності лише підкреслюють подібність. Чого я не розповідав про них? А що в цьому дивного? Подумайте. Вдивляюсь у зірки, пригадую різні пригоди, переді мною з'являються різні картини, але найохочіше я звертаюсь до незвичайних. Вони бувають і страшні, і чудні, або й брутальні чи, навіть, смішні, і, незважаючи на все це, нешкідливі. Але вдивлятись у зірки, мої дорогі, і знати, що ці малі блакитні іскорки, це — коли зійти на них — засилля бридоти, смутку, непевності, повного занепаду, що там, у темно-синьому небі, теж аж роїться від старих халуп, брудних дворів, занедбаних цвинтарів, стічних ровів — хіба розповіді тих, хто побував у Галактиці, мають нагадувати нарікання перекупки, що гасає по провінційних містечках? Хто захотів би таке слухати? І хто такому повірив би? Такого гатунку думки вихлюпуються назовні, коли людина трохи пригнічена або виявляє нездорову схильність до щирого вияву почуттів. Отже, щоб не засмучувати вас і не пригнічувати — сьогодні про зірки ані слова. Ні, певна річ, я не мовчатиму. Ви відчували б себе ошуканими. Розповім щось, хай буде по-вашому, але не про подорожі. Зрештою, я й на Землі пережив чимало. Професоре, якщо тобі так уже хочеться, можеш нотувати.

Як ви знаєте, до мене приїжджають гості, часом — дуже дивні. Я зосереджу увагу на певних категоріях: невизнаних винахідників і вчених. Не знаю чому, але їх наче магнітом тягне до мене. Погляньте, Тарантога вже посміхається. Але це не про нього, адже він не належить до невизнаних винахідників. Сьогодні я розповім про тих, кому не пощастило, або, швидше, кому аж занадто пощастило: вони досягли мети й побачили її марність. Звичайно, визнати цього вони не хочуть. Самотні, нікому не відомі, затяті в тому шаленстві, що його лише популярність і успіх можуть обернути часом — дуже рідко — в справу прогресу. Зрозуміло, переважна більшість тих, що приходили до мене, були сірою маніакальною братією, людьми захопленими ідеєю, часто, навіть, не своєю, а запозиченою в попередніх поколінь, як, приміром, винахідники perpetuum mobile, убогі помислами, банальні в своїх явно безглуздих рішеннях,— а проте ж, навіть у них жевріла та іскорка безкорисливості, що спопеляє життя, штовхає до нестримних, явно марних зусиль. Вони жалюгідні, ці неповноцінні генії, титани карликового духу, скалічені в пелюшках природою, яка, похмуро пожартувавши, обдарувала їхню нездарність творчим завзяттям, гідним хоч би й Леонардо; на їхню долю в житті випала байдужість або глузування, а все, що можна для них зробити,— це бути годину чи дві терплячим слухачем і співучасником їхньої мономанії.

В цій юрбі, яку лише власна глупота захищає від розпачу, зрідка трапляються й інші люди — я не хочу ні називати їх, ні оцінювати, ви зробите це самі. Перший, хто постає перед очима, коли я говорю про це,— професор Коркоран.

Я познайомився з ним років дев'ять чи десять тому на якійсь науковій конференції. Ми перемовилися з ним кількома фразами, коли він, ні з того ні з сього (розмова навіть не натякала на цю тему) спитав:

— Що ви думаєте про духів?

Я спершу подумав був, що це ексцентричний жарт, але згадав, що колись чув якісь плітки про його дивацтва — не пам'ятав лише, як про це говорилось — як про щось позитивне чи — негативне.

Тому я про всяк випадок відповів:

— Я взагалі не думав про таке.

Той одразу ж повернувся до попередньої теми. Вже пролунав дзвінок, закликаючи на нове засідання, аж тут Коркоран раптом нахилився — він був набагато вищий від мене — і сказав:

— Тихий, ви мені підходите. У вас немає упередженості. Може, я помиляюся, але ладен піти на ризик. Завітайте до мене,— кажучи це, він подав мені візитну карточку.— Спершу, будь ласка, зателефонуйте, бо, коли дзвонять, я не підхожу до дверей і нікому не відчиняю. А зрештою, як хочете...

Ще того ж вечора, сидячи за столиком з Савінеллі, юристом, що спеціалізується на космічному праві, я спитав його, чи знає він такого-то професора Коркорана.

— Коркоран! — вигукнув той із властивим йому запалом, підігрітим другою пляшкою сіцілійського вина.— Це той навіжений кібернетик? Як він поживає? Я не бачив його вже хтозна-відколи!

Я відповів, що не чув про нього нічого надзвичайного, лише ім'ям цим протурчали всі вуха. Думаю, ці слова не образили б Коркорана. Савінеллі розповів мені за вином дещо з пліток. З них випливало, що Коркоран, як молодий науковець, подавав неабиякі надії, хоч уже тоді не виявляв належної поваги до старших, і це часом оберталося грубістю, а тоді зробився правдолюбом, з тих, котрі мають втіху як з того, що говорять людям у вічі те, що про них думають, так і з того, що цим завдають найбільшої шкоди собі. Коли Коркоран дозолив своїм колегам, професорам, і перед ним зачинилися усі двері, він несподівано розбагатів, одержавши велику спадщину, купив за містом якусь хижку і перебудував її на лабораторію. Поселився там разом із роботами — тільки таких помічників і асистентів міг терпіти. Може, й досягнув там чого, але шпальти наукових часописів були недоступні для нього. Та він цим не переймався. Якщо він в ту пору й зав'язував якісь контакти з людьми, то лише для того, щоб після встановлення більш-менш близьких стосунків надзвичайно грубо, без будь-якого видимого приводу — відштовхнути, образити їх. А коли дійшов похилого віку і та бридка забава надокучила йому — зостався самітником. Я запитав Савінеллі, чи знав він те, що Коркоран вірить у духів. Юрист, попиваючи вино, аж зайшовся сміхом.